Малюк примостився на нари між Тоудвайном і ще одним кентукійцем, ветераном війни. Той повернувся по свою темнооку коханку, яку покинув два роки тому, коли загін Доніфана тримав курс на схід на Сальтільйо, й офіцерам доводилося відганяти сотні юнок, перевдягнених у хлопців, що юрбою переслідували армію. Тепер на вулиці, у кайданах, самотній і надзвичайно невибагливий, він досі видивлявся її поверх голів містян, а вночі розповідав їм про роки на заході, добродушний воїн, мовчазний чолов’яга. Він був під Мієром[60], де бій тривав, доки керамічними водостоками, жолобами і стічними трубами з azoteas[61] галонами не хлинула кров, він розповів, як розліталися на друзки від пострілів крихкі іспанські дзвони і як він сидів попід стіною, простягнувши свою розтрощену ногу на бруківку, дослухаючись до співу куль, що переріс у дивовижну тишу, а потім у цій тиші почав посилюватися глухий гуркіт, що він спочатку мав було за грім, та з-за рогу вилетіло гарматне ядро і, гримаючи, прокотилося повз нього далі дорогою, як норовлива миска, а потім зникло з поля зору. Він розповів, як вони взяли місто Чіуауа, загін нерегулярної армії, вояки в дранті і спідньому, як підстрибували на траві, наче сонце, що впало з неба, ядра з чистої міді, і навіть коні навчилися відступати вбік або пропускати їх поміж ніг, як міські панянки виїжджали на пагорб у колясі і влаштовували пікніки, спостерігаючи за битвою, і як уночі, сидячи біля багаття, вони чули на рівнині стогони смертельно поранених і бачили, як у світлі ліхтаря між ними рухаються поховальні дроги, наче труна з чистилища.
Міцні горішки, сказав ветеран, але воювати не вміють. Б’ються до останнього. Можливо, чули плітки, що їх знаходили прикутими до гарматних лафетів, передків тощо, якщо й так, я ніколи не бачив. Ми вибрали отама з гармат порох. Підірвали ворота. Люди там скидалися на облізлих щурів. Біліших за тих мексиканців ніде не побачиш. Попадали ниць і давай цілувати нам ноги та все таке. Старий Білл, він узяв їх усіх і відпустив. Дідько, він не знав, на що вони здатні. Наказав не красти й усе. Звісно, вони крали все, що погано лежало. Дали двом батогів, вони сконали, а наступного дня ще ватага надумала втекти, захопивши мулів, тут уже Біллові терпець урвався, і він повісив тих дурнів. Від чого ті, звісно, теж сконали. Та я ніколи не думав, що сам опинюся на їхньому місці.
Вони сиділи, схрестивши ноги, і їли руками з глиняних мисок у світлі свічки. Малюк звів очі. Тицьнув пальцем у миску.
Що це? запитав він.
Першокласне бичаче м’ясо, синку. Із кориди. Таке буває лише ввечері в неділю.
Ти б ото жував краще. Не показуй, що слабшаєш.
І він жував. Жував і розповідав про сутичку з команчами, а вони теж жували, слухали і кивали.
На щастя, мене оминула ця доля, сказав ветеран. Ох, і жорстокі сучі діти. Знаю одного хлопця з Льяно, біля голландського поселення, так вони його впіймали, забрали коня й усе таке. Відпустили, кажуть, іди. Він приповз до Фредеріксбурґа рачки через шість діб, у чому мати народила, і знаєте, що вони зробили? Зрізали м’ясо з підошов.
Тоудвайн захитав головою. А тоді показав на ветерана. Дідощур, той їх знає, сказав він малюку. Бився з ними. Так я кажу, Дідо?
Ветеран махнув рукою. Підстрелив парочку, що крали коней, ото й усе. Ото біля Сальтільйо. Нічого розповідати. Там була печера з липанським похованням. Мабуть, тисяча індіанців, один біля одного. У найкращому вбранні, із ковдрами та всім іншим. Із луками, ножами тощо. Намистом. Мексиканці повиносили все. Роздягли до ниточки. Усе забрали. Були такі, що поприносили цілих індіанців додому і поставили в кутку в усьому вбранні, але ті, коли їх повиносили з печери, на свіжому повітрі почали розкладатися, і мексиканці їх повикидали. Наприкінці з’явилися якісь американці, познімали скальпи з тих, що залишилися, і спробували продати в Дуранґо. Не знаю, чи вдалося їм, чи ні. Думаю, що там були індіанці, що померли вже років сто тому.
Тоудвайн вимазував жир з миски згорнутим шматком тортильї. Він зиркнув на малюка у світлі свічки. Як думаєш, що нам дадуть за зуби Міднозубого? запитав він.
На вулицях їм траплялися обірвані «аргонавти» зі Штатів, що прямували на мулах на південь, через гори до узбережжя. Золотошукачі. Мандрівні виродки, що просочувалися на захід, ніби якась чума за сонцем. Вони кивали і розмовляли з в’язнями, кидали їм на вулиці під ноги тютюн і монети.
60
23 грудня 1842 року відбулася битва техасців з мексиканцями поблизу річки Ріо-Ґранде, в якій останні втратили близько 800 людей.