Їм траплялися темноокі дівчата з нафарбованими обличчями й тонкими сигарами, що гуляли рука об руку, безсоромно зиркаючи на в’язнів. Бачили і самого набундюченого і статечного губернатора, що з гуркотом виїздив з подвійних воріт свого палацу, похмуро позираючи крізь шовкові середники, а одного дня зустріли загрозливий на вигляд загін вершників на непідкованих індіанських мустангах, вони гарцювали вулицями, напівп’яні, бородаті дикуни, загорнуті в прошиті жилами шкіри тварин, озброєні на будь-який смак: важезними револьверами і «бові» завбільшки з шаблю шотландських горян, короткими двоствольними дробовиками такого калібру, що можна засунути в дуло великий палець, — попони ж на їхніх конях були прикрашені людською шкірою, у вуздечки вплетено людське волосся й оздоби з людськими зубами, на самих вершниках були наплічники або намисто з висохлих і почорнілих людських вух, коні, на взір необ’їжджені і з дикими очима, шкірили зуби, наче здичавілі собаки, а ще серед цього загону було кілька напівоголених дикунів, які розгойдувалися у сідлах, зловісні, брудні, люті, наче прибульці з якогось поганського краю, де вони і їм подібні харчуються людським м’ясом.
Попереду, значно більший за інших, з дитячим виразом поголеного обличчя, їхав суддя. На щоках грав рум’янець, він усміхався і кланявся панянкам, підіймаючи бруднющий капелюх. З-під капелюха так чітко окреслювалася сліпучо-біла баня його здоровенної голови, що вона видавалася намальованою. Разом зі смердючою ордою покидьків він проїхав ошелешеними вулицями і зупинився перед губернаторським палацом, де їхній ватажок, невеликий чорноволосий чоловік, дав сигнал, щоб їх впустили, гупнувши кілька разів чоботом у дубові двері. Ті негайно відчинилися, і вершники заїхали, заїхали всі, а двері знову зачинилися.
Джентельмани, сказав Тоудвайн, я гаран-чорт-забирай-тую, що знаю, що воно значить.
Наступного дня суддя у супроводі всієї компанії стояв на вулиці з сигарою в зубах, розгойдуючись на закаблуках. На ногах у нього були добрі чоботи з козлячої шкіри, він курив і спостерігав, як в’язні колінкували в канаві, вибираючи брудоту голими руками. Малюк же спостерігав за суддею. Коли їхні очі зустрілися, суддя витягнув сигару з рота й усміхнувся. Чи то лише здалося. Потім він знову затиснув сигару зубами.
Коли споночіло, Тоудвайн зібрав їх у коло попід стіною і зашепотів.
Його звуть Ґлентон, сказав Тоудвайн. У нього контракт з Тріасом. Йому обіцяють сотню доларів за кожен скальп і тисячу за голову Ґомеса. Я сказав, що нас троє. Джентельмани, ми виберемося з цієї дупи.
У нас зовсім нема спорядження.
Він це знає. Каже, що візьме будь-кого, на кого можна покластися, і вирахує це з його частки. Тож не видайте себе, що ви не бувалі мисливці на індіанців, бо я присягнувся, що ми, троє, найкращі.
За три дні вони, один за одним, їхали верхи з губернатором і його загоном, губернатор на блідо-сірому жеребці, а найманці на своїх низькорослих бойових мустангах, усміхаючись і кланяючись навсібіч, засмаглі чарівниці кидали їм квіти з розчинених вікон, а деякі посилали повітряні поцілунки, малеча бігла поруч з кіньми, а старигани махали капелюхами і вигукували «ура», Тоудвайн, малюк і ветеран замикали стрій, і ноги ветерана, встромлені в тападеро[62], звисали майже до самої землі, такими довгими вони були в нього і такими короткими у коняки. Вони виїхали на край міста, де біля старого кам’яного акведука під час невибагливої церемонії губернатор благословив їх і випив за їхнє здоров’я й успіх, і вони поїхали дорогою углиб країни.
VII
Чорний і білий Джексони — Зустріч на околиці — Вітнівільські кольти[63] — Пристріл — Суддя серед сперечальників — Делавари — Вандіменієць — Асьєнда — Містечко Корралітос — Pasajeros de un país antiguo[64] — Сцена різанини — Hiccius Doccius[65] — Передбачення долі — Без коліс темною річкою — Зрадницький вітер — Tertium quid[66] — Містечко Ханос — Ґлентон знімає скальп — Джексон виходить на сцену.
В їхній групі було двоє чоловіків на прізвище Джексон, один чорний, другий білий, обох звали Джон. Давня ворожнеча розділяла їх, і, коли вони їхали серед безплідних гір, білий уповільнював коня, щоб порівнятися з чорним, намагаючись потрапити в його тінь, і щось йому шепотів. Чорний натягував вудила або пускав коня різко вперед, щоб позбутися кривдника. Білий ніби намагався познущатися з його особистості, а одного разу випадково дізнався про спляче у його темній крові або темній душі повір’я, згідно з яким, якщо стоїш у чиїсь тіні, не даючи сонцю донести її до каміння, тінь забирає щось у свого власника і так стає загрозливою для нього. Білий сміявся і щось наспівував чорному, що звучало як зізнання у коханні. Усі спостерігали, що відбувається між ними, але ніхто не намагався втрутитися, а Ґлентон, обертаючись час від часу назад на колону, здається, лише відмічав для себе, чи всі на місці, і їхав далі.
64
Мандрівники з давньої країни
65
Так спочатку називали жонглерів, а потім загалом фокусників, трюкачів і чарівників. Пародійна фраза псевдолатиною, що виникла наприкінці XVII ст. й, імовірно, походила від слів «hic est doctus» («це вчена людина») або «hocus pocus».