З виглядом особи, наділеної владою, сержант зробив крок уперед. Ґлентон сплюнув. Та тієї ж миті між ним і сержантом виріс суддя, який відвів останнього вбік і щось почав тому розповідати. Сержант доходив йому до пахв, суддя говорив приязно, дуже завзято жестикулюючи. Вояки повсідалися з мушкетами у пилюку, байдуже позираючи на суддю.
Не давай цьому сучому сину грошей, різко мовив Ґлентон.
Та суддя вже підводив сержанта для офіційного представлення.
Le presento al sargento Aguilar[74], голосно промовив він, притискаючи до себе обідраного вояку. Сержант з надзвичайною серйозністю простягнув руку. Вона зайняла весь простір і всю увагу присутніх, як атрибут, представлений для підтвердження юридичної сили, і тоді наперед вийшов Шпеєр і потиснув її.
Mucho gusto.
Igualmente[75], відповів сержант.
Суддя підводив його від одного до іншого з тієї групи, сержант тримався офіційно, а американці бурмотіли непристойності або мовчки кивали. Вояки сиділи навпочіпки і спостерігали за цим фарсом так само байдуже, доки суддя не зупинився навпроти чорношкірого.
Це темне роздратоване обличчя. Суддя прискіпливо вдивлявся в нього, а тоді притягнув до себе сержанта, щоб тому було краще видно, і почав щось детально йому пояснювати іспанською. Він накреслив сержанту сумнівний життєвий шлях цього чоловіка, його руки з дивовижною майстерністю виводили форми всіх імовірних шляхів, що зійшлися в ньому з вищої волі сущого — як він висловився, — наче нитки, протягнуті крізь отвір кільця. Він посилався на дітей Хамових, на втрачені коліна Ізраїлеві, цитував грецьких поетів, пускався в антропологічні міркування щодо поширення народів, які розсіювалися й ізолювалися внаслідок геологічного катаклізму, висловлював свою думку стосовно рис, притаманних різним народам завдяки впливу кліматичних умов і географічного положення. Сержант слухав його з кожною миттю дедалі уважніше і, коли суддя завершив, ступив крок уперед і простягнув чорношкірому руку.
Джексон ним знехтував. Він дивився на суддю.
Що ти йому сказав, Голден?
Не ображай його, друже.
Що ти йому сказав?
Обличчя сержанта спохмурніло. Суддя взяв його за плечі, нахилився і щось прошепотів на вухо. Сержант кивнув, відійшов на крок і віддав чорношкірому честь.
Що ти йому сказав, Голден?
Що там, звідки ти родом, немає звички потискати руки.
До цього. Що ти сказав йому до цього?
Суддя всміхнувся. Немає потреби, сказав він, доводити до відома звинувачених факти, що стосуються їхньої справи, бо їхні вчинки, розуміють вони їх чи ні, врешті-решт повністю належатимуть історії. Та, відповідно до принципів, ці факти — наскільки це можливо — мають бути викладені у присутності третьої особи. Сержант Аґілар і є саме тією особою, і будь-яка зневага до обов’язків, які він виконує, є чимось другорядним, порівнюючи з розбіжністю у тому значно ширшому протоколі, виконання якого вимагає суворий план абсолютної долі. Слова матеріальні. Його не можна позбавити слів, які він опанував, їхня сила вища за його невігластво.
Чорношкірий спітнів. На скроні ґнотом спалахувала чорна жилка. Група мовчазно слухала суддю. Дехто всміхався. Недоумкуватий найманець з Міссурі беззвучно смикався від реготу, як астматик. Суддя знову обернувся до сержанта, вони поговорили, а потім пройшли туди, де на подвір’ї стояв ящик, суддя показав йому пістолет і терпляче пояснив принцип його дії. Супутники сержанта підвелися і чекали на командира. Біля воріт суддя вклав сержанту в долоню кілька монет, офіційно потиснув руку кожному з обідраних вояків, зробив комплімент щодо їхньої військової виправки, після чого ті вийшли на вулицю.
Опівдні того ж дня бійці, кожен озброєний двома такими пістолетами, виїхали на дорогу, яка вела вглиб країни, про що вже йшлося раніше.
Увечері повернулася варта, і вершники вперше за день спішилися й оглянули коней в одному з нечисленних мочарів, а Ґлентон тим часом порадився з розвідниками. Потім вони знову посідали на коней і їхали до темряви, а тоді отаборилися. Тоудвайн, ветеран і малюк усілися навпочіпки неподалік від багаття. Вони не знали, що їх узяли до загону замість трьох убитих у пустелі. Вони спостерігали за делаварами, яких у загоні було чимало, ті сиділи теж дещо відокремлено, підгорнувши під себе п’яти, один товк каменюкою кавові зерна на оленячій шкірі, а інші вдивлялись у вогонь чорними, як дула гвинтівок, очима. Уночі малюк побачив, як один делавар перебирав руками жаринки, шукаючи таку, від якої можна підкурити люльку.