Вони прокинулися ще вдосвіта і, щойно розвиднілося, упіймали й осідлали коней. Зазублені вершини сяяли блакиттю у перших променях, усюди щебетали пташки, а сонце, зійшовши, заскочило на заході місяць, і вони зависнули одне проти одного з різних боків землі, розпечена до білого сонячна куля і його бліда копія, наче були кінцями однієї осі, за межами якої палали неймовірні світи. Коли вершники під тихий брязкіт зброї та дзенькіт упряжі один за одним проїжджали крізь заріст мескитових кущів і піраканти, сонце піднялося над головами, а місяць зайшов, і запарували спини та навіть тіні коней і зарошених мулів.
Тоудвайн зійшовся з утікачем із Землі Ван-Дімена[76] на ім’я Баткет, який втік з в’язниці на захід. Він народився у Вельсі, мав лише три пальці на правій руці й обмаль зубів. Можливо, він побачив у Тоудвайні рідну душу — безвухий, таврований злочинець, що обрав життя, схоже на його власне, — тож запропонував парі: хто з Джексонів уб’є другого.
Я не знаю тамтих хлопців, сказав Тоудвайн.
Та як гадаєш?
Тоудвайн спокійно сплюнув убік і поглянув на нього. Не хочу я закладатися, відповів він.
Не з азартних?
Залежить від того, що на кону.
Чорношкірий його зробе. Ти на кого ставиш?
Тоудвайн подивився на нього. Намисто з людських вух скидалося на низку чорного сушеного інжиру. Він був великий і дикуватий, одна повіка обвисла, хтось ножем різонув її тонкі м’язи, а в спорядженні поєднувалися речі різного ґатунку, і якісні, і мотлох. Чудові чоботи і прекрасна гвинтівка, оздоблена нейзильбером, а чохлом для неї слугувала обрізана халява, сорочка вся розідрана, а капелюх залежалий.
Ти ж ніколи не полював на тубільців, сказав Баткет.
Хто це сказав?
Сам знаю.
Тоудвайн нічого не відповів.
Побачиш, які вони спритні.
Та вже чув.
Вандіменієць усміхнувся. Багато чого змінилося, сказав він. Коли я вперше сюди потрапив, дикуни із Сан-Саби ніколи й не бачили білих. Вони приходили до нашого табору, і ми ділили з ними харчі, а вони не зводили очей з наших ножів. Наступного дня привели валку коней для обміну. А ми й не знали, що їм треба. У них, як-не-як, є і свої ножі. А виявляється, бач, вони ніколи не бачили в рагу розпиляних кісток.
Тоудвайн зиркнув на чоло Баткета, та капелюх був натягнений майже на самі очі. Чоловік усміхнувся і трохи посунув його великим пальцем на потилицю. На чолі залишився слід від капелюха, схожий на шрам, але жодного тавра не було. Лише знизу на передпліччі був вибитий номер, який Тоудвайн роздивиться у лазні в Чіуауа, він побачить його ще раз, восени цього ж року, коли зрізатиме Баткетів труп, підвішений за ноги до гілки на занедбаних теренах Пімерії Альти.
Проїхавши крізь карликовий ліс колючих кактусів чолья та нопалу і кам’яний просвіт між скелями, вони опинилися на схилі, порослому розквітлим полином і алое. Перетнули широку забур’янену і пустельну рівнину, поцятковану юкою. Уздовж хребта на схилах простягтися сірі кам’янисті стіни, від яких далі залишилися тільки обтесані брили, що скотилися аж на рівнину. Вони не зупинялися ані щоб пообідати, ані задля сієсти, бавовняне око місяця вмостилося серед білого дня на сході у горловині гір, вони їхали так само, і коли місяць обігнав їх опівночі на своєму меридіані, окресливши на рівнині внизу блакитну камею цих моторошних подорожніх, що рухалися на північ, побризкуючи зброєю.
Вони заночували в коралі асьєнди, де всю ніч чоловіки палили на azoteas сигнальні багаття. Два тижні перед цим групу campesinos[77] забили на смерть їхніми ж мотиками, і тіла вже встигли пооб’їдати свині, тоді як апачі, зібравши худобу, розчинилися з нею у горах. Ґлентон наказав зарізати козу, що й зробили просто в коралі на очах у переляканих коней, у яскравих спалахах полум’я чоловіки повсідалися навколо, смажили м’ясо, їли його з ножа, витираючи засалені пальці об волосся, а потім повлягалися спати на утоптаній глині.
На третій день у сутінках вони в’їхали до містечка Корралітос, коні гребли копитами затверділу золу, а сонце виблискувало червоним крізь димову завісу. На тлі попелястого неба вишикувався ряд димарів плавильних печей, а кулясті вогні горнил мерехтіли у похмурих тінях пагорбів. Удень дощило, тож світло з вікон низьких валькованих будинків віддзеркалювалося в калюжах уздовж залитої водою дороги, а перед копитами коней, рохкаючи і розбризкуючи бруд, вискакували величезні свині, ніби пришелепуваті демони, що вилітали з драговини. Хатки були з бійницями і парапетами, а у повітрі висіли пари миш’яку. Люди повиходили подивиться на «техасців», як їх тут називали, урочисто проводжаючи їх поглядом і побожно чи захоплено помічаючи їхній найменший рух або жест.