Ви — Техас? запитав він.
Малюк подивився на Тоудвайна.
Ви — Техас, переконано мовив стариган. Я був Техас три роки. Він підняв руку. Від вказівного пальця залишився лише перший суглоб, можливо, він хотів показати, що з ним трапилося в Техасі, або просто рахував роки. Він опустив руку і повернувся до шинкваса, налив вина у кухоль, узяв глечик з водою і трохи розбавив вино. Випив, поставив кухоль і повернувся до Тоудвайна. Витер тильним боком долоні ріденьку сиву борідку і знову поглянув на нього.
Ви — sociedad de guerra. Contra los barbaros[113].
Тоудвайн не знав, що відповісти. Він скидався на неотесаного лицаря, якого спантеличив троль.
Стариган притиснув до плеча уявну гвинтівку і відтворив губами постріл. Поглянув на американців. Ви вбиваєте апачів, так?
Тоудвайн позирнув на Баткета. Що йому треба? запитав він.
Вандіменієць провів по вустах кистю з трьома пальцями, але жодної прихильності не виявив. Стариган налигався. Або збожеволів.
Тоудвайн зіперся ліктями на шинквас за ним. Він подивився на старигана і сплюнув на підлогу. Показився, як чорнопикий втікач, ага? сказав він.
З дальнього закутка бару почувся стогін. Якийсь чоловік підвівся, пройшов уздовж стіни, нахилився і щось сказав іншим. Знову пролунав стогін, і стариган двічі провів рукою перед обличчям, поцілував пучки і подивився на них.
Скільки грошви вам платять? запитав він.
Ніхто не відповів.
Уб’єте Ґомеса — і вам заплатять більше.
Чоловік у темряві дальнього закутка застогнав знову. Madre de Dios[114], прохопився він.
Ґомес, Ґомес, повторив двічі стариган. Навіть Ґомес. Хто кине виклик Tejanos[115]? Вони — вояки. Que soldados tan valientes. La sangre de Gómez, sangre de la gente…[116]
Він звів очі до неба. Кров, сказав він. Ця країна приречена давати багато крові. Ця Мексика. Ця спрагла країна. Кров тисячі Христів. Нічого.
Він махнув рукою кудись, де лежав зовнішній світ, де лежала в темряві вся країна, де стояли зганьблені величні вівтарі. Відвернувся, налив вина, знову додав води з глечика, цей поборець поміркованості, і випив.
Малюк спостерігав за ним. Він дивився, як той випив, як витер рот. Коли старий знову повернувся, він заговорив не до малюка чи Тоудвайна, а, здається, до всіх присутніх.
Я молюся Богу за цю країну. Я кажу вам. Я молюся. Я не ходжу до церкви. Про що мені говорити з цими ляльками? Я говорю тут.
Він тицьнув себе в груди. Коли він повернувся до американців, його голос зазвучав лагідніше. Ви — гарні кабальєро, сказав він. Ви вбиваєте barbaros. Їм від вас не сховатися. Але є ще один кабальєро, і, як на мене, від нього нікому не сховатися. Я був вояком. Це наче сон. Коли в пустелі не залишається навіть кісток, до тебе промовляють сни, і ти вже ніколи не прокинешся.
Він вихилив кухоль, узяв пляшку і тихо почалапав у своїх сандаліях до тьмяного закутка бару. Чоловік біля стіни знову застогнав, згадуючи свого бога. Вандіменієць і бармен про щось заговорили, й останній указав на темний закуток, а потім захитав головою, американці хильнули по останній, і Тоудвайн підсунув бармену кілька тлако[117], після чого вони вийшли з бару.
То був його син, сказав Баткет.
Хто?
Хлопець у закутку, якого підрізали.
Його підрізали?
Один з гравців за столом штрикнув його ножем. Грали в карти, й один його підрізав.
Чому він не пішов?
Я запитав те саме.
Що він відповів?
Запитанням на запитання. Куди йому йти?
Вони йшли вздовж стін вузеньких вуличок до брами, за якою палали вогнища табору. Почувся голос. Хтось промовив: Las diez y media, tiempo sereño[118]. Вартовий, що робив обхід, проминаючи їх з ліхтарем, півголосом повідомив, котра година.
У передранковій темняві звуки малювали картину того, що відбувалося навколо. Перший пташиний гамір серед дерев уздовж річки, дзенькіт упряжі, схропування коней, що, не кваплячись, щипали траву. На темних подвір’ях заспівали когути. У повітрі висів запах коней і диму. Табір заворушився. Ставало дедалі світліше, і вже можна було розрізнити місцевих дітлахів, які повсідалися навкруги. Ніхто з тих, хто прокинувся, не знає, як довго вони так мовчки просиділи в темряві.