Коли вони проїжджали площу, мертвої індіанки вже не було, а пилюку нещодавно розрівняли граблями. На жердинах чорніли вигорілі смолоскипи жонглера, а багаття перед наметом давно згасло. Якась стара жінка рубала дрова, а побачивши їх, підвелася з сокирою в руках і так стояла, доки вони не проїхали.
Ближче до опівдня вони дісталися пограбованого м’ясного табору індіанців, де почорнілі смужки м’яса звисали з кущів або теліпалися на жердинах, як дивна темна білизна. На землі лежали розчепірені на кілках оленячі шкури, а купи білих або рудуватих кісток були розкидані на камінні і скидалися на первісні руїни. Коні нагострили вуха і пришвидшилися. Вершники не зупинялися. Опівдні їх наздогнав чорний Джексон, і його засапана коняка була вся в милі. Повернувшись у сідлі, Ґлентон лише зміряв його поглядом. Потім приспішив коня, чорношкірий приєднався до своїх блідих супутників і поїхав поруч, як і раніше.
Відсутність ветерана зауважили тільки ввечері. Суддя пройшов крізь дим багать, на яких готували їжу, і присів проти Тоудвайна і малюка.
Що сталося з Чемберсом? запитав він.
Думаю, він утік.
Утік.
Думаю, так.
Він був уранці?
З нами його не було.
Я так зрозумів, ти відповідав за свою групу.
Тоудвайн сплюнув. Він, здається, відповідав сам за себе.
Коли ти бачив його востаннє?
Учора ввечері.
Але не вранці.
Уранці ні.
Суддя роздивлявся його.
Чорт, вилаявся Тоудвайн. Я припустив, що ти знаєш, що він утік. Він начебто не такий малий, щоб не помітити його відсутності.
Суддя позирнув на малюка. Потім знову на Тоудвайна. Потім підвівся і пішов.
Уранці зникло двоє делаварів. Загін поїхав далі. Опівдні вони почали сходити до межигір’я. Шлях пролягав крізь заріст дикої лаванди і сизої юки під вершинами Анімас. Над вервечкою вершників здійнялася тінь орла на височенних скелястих вежах, і вони кинулися видивлятися його у ламкій і незаплямованій блакиті. Проїхавши крізь підлісок з однохвойних сосен і кущового дуба, вони перетнули межигір’я, поросле високим сосняком, і рушили далі гірською стежкою.
Увечері вибралися на високогірне плато, де на північ розгортався чудовий краєвид. На заході сонце сідало, гинучи у вогні, і звідти тягнулася вгору нескінченна колона дрібних пустельних кажанів, а на північ по всьому мерехтливому периметру світу накочувалися димом далеких армій клуби пилюги. У довгих синіх сутінках лежали чіткі складки гір, схожих на зіжмаканий вощаний папір, у який загортають м’ясо, десь посередині відсвічувало глазур’ю дно висохлого озера, наче місячне Море Дощів, і табуни оленів в останніх присмерках поспішали рівниною на північ, де панували голодні вовки, чий колір зливався з пустельним покровом.
Ґлентон спинив коня і довго споглядав цю панораму. Вітер на плато шмагав поодинокий сухостій, і той деренчав, наче земля досі відлунювала піками і списами давніх сутичок, які назавжди лишилися незаписаними. Неспокій ширився всім небом, ніч швидко впала на звечорілий край, і лише сірі пташки пурхали, тихо скрикуючи, навздогін сонцю. Ґлентон злегка підштовхнув коня. Він зник, а за ним зникли й інші, намагаючись, попри труднощі, знищити темряву.
Того вечора вони отаборилися на рівнині біля підніжжя осипища, і саме там сталося напророчене вбивство. Білий Джексон добряче перебрав у Ханосі і впродовж двох днів їхав крізь гори похмурий і з почервонілими очима. Скуйовджений і без чобіт, він сидів проти вогню, цмулячи з фляжки аґуардьєнте[119], оточений товаришами, вовчим завиванням і нічним провидінням. Так він сидів собі, коли підійшов чорношкірий, кинув на землю чапрак зі шкіри бізона, усівся на нього і розкурив люльку.
У таборі розклали два багаття, і не було жодних правил, явних чи неявних, кому де сидіти. Та коли білий Джексон позирнув на інше вогнище і помітив, що делавари, Джон Макґілл і новачки вечеряли там, він вилаявся крізь зуби і махнув рукою в їхній бік, запропонувавши чорному Джексону звідси забиратися.
Тут, поза межами закону, всі домовленості були ненадійні. Чорношкірий звів на нього очі від своєї люльки. У деяких чоловіків навколо багаття очі відбивали вогонь, скидаючись на розпечені вуглинки у черепі, в інших ні, а от очі чорношкірого були наче довжелезні коридори, якими голу затяту ніч переправляли від того, що лишилося позаду, до того, що чекало попереду. У нашому загоні кожен може сидіти там, де йому зручно, відповів він.