Білий мотнув головою — одне око напівзаплющене, губа відвисла. Його пояс з револьвером лежав скручений на землі. Він дістав його, витягнув пістолет і звів курок. Четверо чоловіків підвелися і відійшли від багаття.
Ти хочеш мене застрелити? запитав чорношкірий.
Якщо не забереш свою чорну дупу від цього багаття, я відправлю твій труп на кладовище.
Чорний Джексон поглянув туди, де сидів Ґлентон. Той дивився на нього. Він вставив люльку до рота, підвівся, підняв чапрак і засунув під пахву.
Це твоє останнє слово?
Останнє, як суд Божий.
Чорношкірий ще раз позирнув через багаття на Ґлентона, а потім зник у темряві. Білий поставив револьвер на запобіжник і поклав його на землю перед собою. Двоє з тих, що відходили, повернулися до багаття та зніяковіло стали поруч. Джексон сидів, схрестивши ноги. Одна рука на стегні, а друга з тонкою чорною сигарилою на коліні. Найближче до нього сидів Тобін, і, коли з темряви вийшов чорношкірий, тримаючи обіруч «бові», наче знаряддя якогось ритуалу, той почав похапцем зводитися на ноги. Білий Джексон звів на чорношкірого сп’янілі очі, чорний Джексон зробив крок уперед і одним змахом відтяв йому голову.
Темна кров шугнула з оцупка шиї двома товстими мотузами та двома тоненькими змійками, які, вигнувшись, зашипіли у вогні. Голова з виряченими очима покотилася ліворуч і зупинилася біля ніг колишнього священника. Тобін відсмикнув ногу, підхопився і позадкував. Вогонь задимів, почорнів, угору здійнялася сіра хмара диму, а колоноподібні дуги крові поступово вщухли, і лише у шиї щось ще тихенько булькало, наче вариво, а потім стихло і воно. Джексон сидів, як і раніше, лише без голови, наскрізь просякнутий кров’ю, із сигарилою між пальців, нахилившись до темного задимленого грота у полум’ї, куди згинуло його життя.
Ґлентон підвівся. Чоловіки розійшлися. Ніхто не прохопився жодним словом. Коли вони на світанку лагодилися в дорогу, безголовий труп і далі сидів собі, наче вдягнений у саму сорочку вбитий анахорет з босими ногами у попелі. Хтось забрав його револьвер, але чоботи стояли там, де він їх залишив. Загін рушив далі. Вони не проїхали і години рівниною, як на них напали апачі.
IX
Ambuscado[120] — Мертвий апачі — Порожнистий ґрунт — Гіпсове озеро — Trebillones[121] — Сніжна сліпота коней — Повернення делаварів — Затвердження заповіту — Диліжанс-привид — Мідні копанки — Сквотери — Укушена змією коняка — Суддя про геологічні свідчення — Мертвий хлопчик — Про паралакс і хибні вказівки щодо минущого — Ciboleros[122].
Вони саме перетинали західний край плаї[123], коли Ґлентон зупинив коня. Він повернувся, зіпершись рукою на деревину задньої луки, і поглянув на схід, де над горами, голими і плямистими, наче загидженими мухами, щойно зійшло сонце. Перед ними лежала гладенька плая без жодної стежки, а гори на своїх блакитних острівцях ніби стояли в цій пустці без підніжжя, схожі на плавучі храми.
Сидячи верхи, Тоудвайн з малюком, як і решта, задивилися на це спустіння. Удалечині плая виблискувала сріблястими брижами, які здійняв вітер на поверхні холодного моря, зниклого тисячі років тому.
Наче зграя хортів, сказав Тоудвайн.
Як на мене, наче гуси.
Раптом Баткет та один з делаварів повернули коней, шмагаючи їх і щось вигукуючи. Загін розвернувся, змішався і помчав вервечкою по дну озера до тонкої щітки кущів, які окреслювали берег. Чоловіки стрибали з коней і одразу стриножили їх заготовленими петлями. Коли тварини були надійно стриножені, а люди попадали на землю під кущами креозоту із зарядженою зброєю, удалечині рівною поверхнею витяглася тоненька смужка вершників з луками, яка тремтіла і вигиналася у спекотному повітрі. Вони зникали у променях сонця один за одним, а потім знову з’являлися, чорні на тлі світла, випірнали з того зниклого моря, як спалені привиди, а їхні коні копитами збивали примарну піну, вони то зникали на сонці чи на тлі озера, то мерехтіли, то зливалися, то відокремлювалися знову, то збільшувалися у розмірі в різних вимірах як уособлення чогось моторошного, то починали об’єднуватися, і над ними у продірявленому світанком небі з’явилася диявольська подоба їхніх рядів, незміряних і перевернутих, ноги їхніх коней, надзвичайно видовжені, важко наступали на високі тонкі хмари, і ці антивоїни, завиваючись, звисали зі своїх коней, величезні і химерні, і їхні пронизливі дикі крики неслися над цією пласкою безплідною рівниною, наче крики душ, що прорвалися крізь пропущені петлі у хитросплетінні речей у світ, що розкинувся під небом.
120
Засідка. Кормак Маккарті подає іспанізовану форму англійського слова «ambush», яке іспанською буде «emboscada».