Опівдні, коли вони полуднували біля мінерального джерела, два делавари, які зникли після Ханоса, наздогнали їх. З ними був кінь ветерана, досі із сідлом. Ґлентон підійшов до тварини, взяв повіддя і повів коня до багаття, потім дістав із піхов рушницю і передав її Девіду Брауну, нарешті переглянув вміст торби, прив’язаної до задньої луки сідла, і почав кидати мізерне майно ветерана у полум’я. Він розстебнув попругу, розв’язав решту спорядження і купою кинув у вогонь: ковдри, сідло, все, — і від жирної вовни та шкіри здійнявся огидний сірий дим.
Потім вони поїхали далі. Рушили на північ, і два дні делавари тлумачили сліди диму на далеких вершинах, а потім дим зник і більше не з’являвся. Коли вони заїхали на пагорби, натрапили на припорошений старий диліжанс, запряжений шістьма кіньми, які паслися на сухій траві в западині посеред голих скель.
Частина загону звернула до екіпажа, і коні сіпнули головами та злякано рушили риссю. Вершники погнали їх улоговиною, аж поки вони не стали кружляти, наче паперові коники у вітровій заверті, а диліжанс зі зламаним колесом стукотів за ними. Чорношкірий вийшов наперед, розмахуючи капелюхом і відганяючи вершників, потім підійшов до уярмлених, охоплених тремтінням коней, виставивши перед собою капелюха, заговорив до них і схопив одного за упряж.
Ґлентон обминув його і відчинив дверцята екіпажа. Усередині все було засипано трісками нової обшивки, і звідти, звісивши голову, випав мрець. Біля нього лежали чоловік і хлопець, обидва зі зброєю, як у труні, оповиті таким смородом, що відлякав би навіть стерв’ятника від цього тельбуховоза. Ґлентон забрав пістолет і набої й роздав їх. Двоє людей вилізли на дах, перерізали мотузки й пошарпаний брезент, скинули вниз пароплавний кофр і стару сумку дипкур’єра із сириці і розкрили їх. Ґлентон розрізав ножем ремені на сумці і витрусив її вміст на пісок. Листи, адресовані куди завгодно, але не сюди, швидко розлетілися по каньйону. Там ще було кілька торбинок з наліпками і зразками руди всередині, Ґлентон висипав їх на землю, копнув і роззирнувся. Знову зазирнув у диліжанс, потім сплюнув і пішов оглядати коней. Вони були великі, американські, але заїжджені. Ґлентон наказав звільнити двох від посторонків, потім відігнав чорношкірого від виносного коня та махнув капелюхом на інших тварин. Розрізнені, вони погнали дном каньйону, соваючись в упряжі, диліжанс хитався на шкіряних ресорах, а мрець звисав з ляских дверцят. Спочатку стихли звуки, потім зменшилися силуети на рівнині, якою вони прямували на захід, розчиняючись у теплі, що здіймалося від піску, доки коні не стали просто порошинкою, що борсалася в тій галюцинаційній пустці, а потім і вона зникла. Вершники рушили далі.
Другу половину дня вони тягнулися вервечкою по горах. Над ними пролетів невеликий сірий ланер, ніби шукаючи їхній прапор, а потім шугнув над рівниною на своїх тонких соколиних крилах. У сутінках того дня вони проїжджали повз піщані міста, замок і цитадель, обвітрену вежу та кам’яні зерносховища, осонцені й затінені. Дорогою їм траплялися мергель, червінька, ущелини з мідним сланцем і лісиста падь, а потім вони вийшли просто на виступ, під яким лежала похмура й безплідна кальдера з руїнами покинутого міста Санта-Рита-дель-Кобре.
Там вони й отаборилися без води і багаття. Вислали розвідників, Ґлентон у сутінках підійшов до кручі, сів і спостерігав, як унизу, в прірві, поглиблюється темрява, він вглядався у неї, чи не з’явиться десь вогник. Розвідники повернулися затемна, і так само ще в темряві загін осідлав рано-вранці коней і рушив далі.
Вони в’їхали в кальдеру на сіруватому світанку і вервечкою просувалися крізь вкриті сланцем вулиці між рядами валькованих будинків, полишених десятки років тому, коли апачі перекрили постачання з Чіуауа й оточили шахту. Виголоднілі мексиканці вирушили в довгий шлях на південь, але ніхто не дійшов до місця призначення. Американці їхали повз шлак, жорству та темні отвори шахти, повз плавильні з купами руди навкруги, повз гнилі фургони й вагонетки, білі, як кістки на світанку, і повз чорні залізні силуети покинутого устаткування. Вони перетнули кам’янистий арройо й продовжили рух потрощеною місцевістю до невеликого підвищення, на якому стояв старий пресидіо — велика трикутна валькована будівля з круглими вежами на кутах. На сході в стіні були одні-єдині двері, і, наблизившись, вони побачили дим, який відчували раніше в ранковому повітрі.