Ґлентон загатив у двері своєю палицею із сириці, як мандрівник, що натрапив на заїжджий двір. Синювате світло омивало довколишні пагорби, і лише найвищі вершини на півночі осявало сонце, а вся кальдера досі була оповита темрявою. Ґлентонів стукіт із ляскотом відлунив від голих розколотих скельних стін і повернувся. Чоловіки лишалися на конях. Ґлентон ударив по дверях ногою.
Виходь, якщо ти білий, крикнув він.
Хто там? обізвався голос.
Ґлентон сплюнув.
Хто це? запитало вже кілька голосів.
Відчиняй, відповів Ґлентон.
Вони чекали. Було чути, як по дереву тягнули торохкі ланцюги. Високі двері зі скрипом прочинилися, а за ними стояв чоловік із гвинтівкою напоготові. Ґлентон пхнув коня коліном, тварина підняла голову, штовхнула нею двері, і вони в’їхали всередину.
Вони спішилися у сірій напівтемряві подвір’я і прив’язали коней. Навколо стояло кілька вантажних фургонів, з деяких мандрівники познімали колеса. В одній з контор горіла лампа, і там біля дверей стояло кілька чоловіків. Ґлентон пройшов через трикутний двір. Чоловіки відійшли вбік. Ми думали, що ви індіяни, сказали вони.
Із семи людей загону, який вирушив у гори на пошуки дорогоцінних металів, лишилося четверо. Переслідувані дикунами, вони втекли з пустелі на південь і три дні тому забарикадувалися тут, у старому пресидіо. Одному із чоловіків прострелили груди внизу, і тепер він лежав, притулившись до стіни в конторі. Ірвінґ увійшов і подивився на нього.
Щось йому робили? запитав він.
Нічого.
Що я маю робити?
Ми нічого не просили робити.
Добре, відповів Ірвінґ. Тому що тут уже нічого не зробиш.
Він дивився на них. Брудні, обдерті, напівбожевільні. Уночі вони шукали дрова й воду на арройо та їли мертвого мула, який лежав вительбушений і смердючий у найдальшому кутку двору. Спочатку вони попросили віскі, а потім тютюн. У них було тільки два коня, одного з них у пустелі вкусила змія, і він тепер стояв на подвір’ї з надзвичайно розпухлою, гротескною головою, як міфічна ідеація коня в аттичній трагедії. Його вкусили за ніс, і тепер з безформної голови у страшній агонії випиналися очі, він, стогнучи, хитко підійшов до прив’язаних коней загону, вихляючи довгою деформованою мордою і пускаючи слину, крізь здавлену трахею виривалися хрипи. Шкіра на храпах тріснула, і крізь рожеву білизну проступала кістка, а маленькі вуха скидалися на клаптики паперу, запхнуті в кудлатий буханець тіста. Побачивши його, американські коні заюрбилися і почали відходити вздовж стіни, а він наосліп слідував за ними. Шквал ударів, брикання, і скакуни закружляли подвір’ям. Рябий жеребчик одного з делаварів відірвався від ремуди[126], двічі брикнув того коня, а потім повернувся і вп’явся зубами в його шию. З пащі скаженого коня вихопився стогін, що змусив чоловіків підійти до дверей.
Чому б вам його не застрелити? запитав Ірвінґ.
Швидше здохне, швидше смердітиме, відповіли йому.
Ірвінґ сплюнув. Хочете його з’їсти, хоч його змія вкусила?
Вони ззирнулися. Вони не знали.
Ірвінґ похитав головою і вийшов на вулицю. Ґлентон і суддя дивилися на сквотерів, а ті дивилися на підлогу. Кілька балок звисали зі стелі, бруд і сміття вкривали підлогу. Вранішнє сонце вже скоса зазирнуло в цю спустошену споруду, і Ґлентон побачив хлопчика років дванадцяти, мексиканця чи метиса, який сидів навпочіпки в кутку. На ньому були лише старі calzones і сандалії з необробленої шкіри. Він поглянув на Ґлентона з якоюсь наляканою зухвалістю.
Що це за дитина? запитав суддя.
Вони знизали плечима і відвели очі.
Ґлентон сплюнув і похитав головою.
Вони виставили на azotea арту, розсідлали коней і відправили їх пастися, а суддя підійшов до одного з в’ючаків, спорожнив кошики й пішов оглядати споруди. Опівдні він уже сидів на подвір’ї й молотком розбивав грудки руди, польовий шпат, багатий мідянцем, і місцеві самородки, з органічних нашарувань яких він мав на меті дізнатися якісь новини про походження землі, про що і розповів у принагідній лекції з геології невеликому зібранню, яке кивало і спльовувало. Декілька чоловіків хотіли було навести слова з Біблії, бажаючи заперечити його думки про віковічний лад, що його суддя виводив із хаосу, та висловлюючи інші блюзнірські припущення. Суддя всміхнувся.