Книги брешуть, сказав він.
Бог не бреше.
Ні, погодився суддя. Він не бреше. І ось його слова.
Він підняв шматок каменю.
Бог говорить камінням і деревами, кістками створінь.
Обірвані сквотери кивали один одному й незабаром визнали правоту цього вченого мужа в усіх його міркуваннях, і суддя заохочував їх, доки вони не стали ревними прозелітами нового ладу, а вже тоді посміявся з їхньої дурості.
Того вечора основна частина загону лягла спати на сухому глиняному подвір’ї під зірками. Але вдосвіта дощ загнав їх у приміщення, де вони скрутилися в темних брудних кімнатках уздовж південної стіни. На підлозі в конторі горів вогонь, і дим виривався крізь дірявий дах, а Ґлентон, суддя та їхні помічники сиділи навколо полум’я і курили люльки, поки сквотери стояли осторонь, жуючи подарований тютюн і спльовуючи на стіну. Хлопчик-метис спостерігав за ними чорними очима. Із заходу, з низьких темних пагорбів, долинало вовче виття, яке у сквотерів викликало підозру, а мисливців змушувало всміхатися один одному. У таку галасливу ніч, коли линув шакалячий дзявкіт койотів і пугукання сов, виття старого вовка було єдиним звуком, якому вони могли надати належної форми, самотній lobo, певно, із сивою мордою, що звисає, як маріонетка, з місяця, і клацає довгою пащею.
Уночі похолодніло, налетів вітер і дощ, і незабаром увесь дикий звіринець цього краю замовк. Кінь просунув мокру голову у двері, Ґлентон подивився на нього й заговорив, а тварина підвела голову, зморщила губи й подалася у дощ і ніч.
Сквотери спостерігали за цим усім верткими очима, і один із них зізнався, що ніколи б не заприязнився із конем. Ґлентон плюнув у вогонь, подивився на того чоловіка, що сидів у лахмітті й без коня, і похитав головою, спостерігаючи за цією дивовижно вигадливою дурістю у всіх її виявах і формах. Дощ ущух, і в тиші вгорі прокотився довгий гуркіт грому, який пробрязкотів серед скель, потім дощ посилився, поки вода не просочилася крізь почорнілі діри в даху, від чого багаття диміло і шипіло. Один із чоловіків підвівся, притягнув гнилі залишки старих балок і кинув їх у полум’я. Над провислими кроквами клубочився дим, а з розмоклого даху стікали струмочки рідкої глини. Надворі пірив дощ, і світло багаття, що лилося крізь двері, кидало бліду смужку світла на мілке море, де коні стояли, наче глядачі на узбіччі, очікуючи на якусь подію. Час від часу хтось із людей вставав і йшов надвір, його тінь падала на тварин, і ті підіймали й опускали свої мокрі голови, хлюпали копитами, і далі чекаючи під дощем.
Чоловіки на варті ввійшли до кімнати, зупинилися біля вогню і стали, паруючи. Чорношкірий застиг у дверях, ні надворі, ні всередині. Хтось повідомив, що суддя ходить по стіні голий, величезний і блідий у спалахах блискавок, озираючи периметр і декламуючи слова на зразок стародавніх епосів. Ґлентон мовчки дивився на вогонь, а чоловіки розташувалися на сухих ділянках підлоги, закутавшись у ковдри, і незабаром усі заснули.
Уранці вже не дощило. Надворі стояли калюжі води, а покусаний кінь лежав мертвий, поклавши свою безформну голову в багнюку, інші ж збилися під вежею в північно-східному кутку мордами до стіни. Гірські вершини на півночі біліли від снігу у світлі сонця, що сходить, і коли Тоудвайн вийшов у новий день, сонце сáме торкнулося верхівок стіни, і суддя стояв у злегка млистій тиші, копирсаючись шпичаком у зубах, ніби щойно поїв.
Доброго ранку, сказав суддя.
Доброго, відповів Тоудвайн.
Гадаю, розвиднюється.
Ніби прояснилося, підтвердив Тоудвайн.
Суддя повернув голову і подивився на незайману кобальтову цитадель дня, що займався. Над яром літав орел, і його голова і хвіст біліли на сонці.
Так і є, відповів суддя. Так і є.
Сквотери вийшли надвір і стали біля табору, кліпаючи, як птахи. Вони домовилися між собою приєднатися до загону, і коли Ґлентон переходив двір, ведучи свого коня, ватажок групи виступив уперед, щоб повідомити йому про рішення. Ґлентон навіть не глянув на нього. Він зайшов до cuartel[127] по сідло і спорядження. Тоді ж хтось знайшов хлопчика.
Той лежав голий долічерева в одній із кімнаток. Усією глиняною долівкою було розкидано багацько старих кісток. Ніби він, як і багато хто до нього, натрапив на місце, де жило щось вороже. Сквотери з’юрбилися навколо, мовчки дивлячись на труп. Згодом вони пустилися у беззмістовну розмову про заслуги та чесноти загиблого хлопчика.
Мисливці на скальпи осідлали своїх коней на подвір’ї й завернули до воріт, які тепер були відчинені на схід, вітаючи світло і запрошуючи в дорогу. Коли вони пішли, приречені чоловіки, які замешкали в пресидіо, витягли хлопчика і поклали його в багнюку. Через зламану шию його голова мляво звисала й дивно вдарилася об землю, коли його поклали. У калюжах дощової води на подвір’ї сіро відбивалися пагорби за шахтою, а напівз’їдений мул лежав у багні без задньої частини туші, як щось із хромолітографії, на якій зображено жахливу війну. У казармі без дверей підстрелений чоловік почергово співав церковні гімни та проклинав Бога. Сквотери оточили мертвого хлопця, зіпершись на свої пошарпані рушниці, як босяцька почесна варта. Ґлентон залишив їм двісті грамів пороху, кілька капсулів і невеликий злиток свинцю, і, коли загін від’їжджав, дехто глянув через плече на ту трійцю, що стояла на подвір’ї із байдужими поглядами. Ніхто навіть не помахав на прощання. Чоловік, який помирав біля згаслого багаття, співав, і, відходячи, вони почули гімни свого дитинства, і вони чули їх, навіть коли вийшли до арройо й ковзали крізь ще мокрі від дощу низькі кущі ялівцю. Чоловік при смерті співав чітко й замислено, і, можливо, вершники, що йшли вглиб країни, уповільнили своїх коней, щоб чути його якомога довше, бо вони були одного поля ягода.