Ми були на рівнині всю ніч і більшу частину наступного дня. Делавари постійно зупинялися й притулялися вухом до землі, щоб прислухатися. Втекти нікуди, ніде сховатися. Я не знаю, що вони намагалися почути. Ми знали, що ці кляті чорнопикі були десь там, і, як на мене, то вже забагато інформації, більше не треба. То був наш останній світанок. Ми всі озиралися, не скажу, як далеко можна було бачити. Двадцять п’ять, тридцять кілометрів.
А потім майже на меридіані того дня ми знайшли суддю, який сидів на тій каменюці посеред пустині. Та й жодного іншого каменю там не було. Ірвінґ сказав, що суддя, ймовірно, притягнув його із собою. Я сказав, що це межовий камінь, щоб відмежувати його в цій пустці. Він мав таку ж гвинтівку, як і зараз, усю оздоблену нейзильбером, з латинською назвою, яку він наказав вивести срібним дротом під щокою на прикладі: Et In Arcadia Ego[133]. Тобто про те, що вона смертельна. Доволі часто свою зброю називають. Я чув про «Солодкі Губки» і «Слухай гробниці» та різноманітні жіночі імена. Але це перший і єдиний раз мені трапляється напис із класики.
Тож там він і сидів. Без коня. Зовсім один, схрестивши ноги, а коли ми під’їхали, усміхнувся. Ніби чекав на нас. Мав стару полотняну дорожню сумку й старе вовняне пальто, перекинуте через плече. А в сумці зберігав кілька пістолетів і пристойну колекцію злитків, срібних і золотих. Але в нього навіть фляги не було. Це було як… Я не знаю, як він туди потрапив. Він сказав, що їхав з валкою фургонів, але відстав від них, щоб пройтися на самоті.
Дейві хотів лишити його напризволяще. Не дуже в’язалося з його честю, і дотепер так само. Ґлентон просто його роздивлявся. Хоч цілий день гадай, що ж він подумав про ту особу на землі. Досі не знаю. Ці двоє таємно домовилися. Якийсь страшний завіт. Зважай на те. Побачиш, що я правий. Він наказав привести одного з двох останніх в’ючаків, перерізав ремені, залишив торбини на землі там, де вони впали, суддя виліз на коня, і вони вдвох рушили пліч-о-пліч, а згодом уже розмовляли, як брати. Суддя їхав без сідла, по-індіанськи, із саквояжем та гвинтівкою на холці, і роздивлявся все з таким великим задоволенням, наче все відбулося саме так, як він і планував, і цей день не міг бути прекраснішим.
Проїхали небагато, як він уже дав нам новий курс, десь на дев’ять градусів на схід. Він вказав на гірський хребет десь за п’ятдесят кілометрів, ми попрямували до тих гір, і ніхто навіть не запитав нащо. Натоді Ґлентон уже ознайомив його із ситуацією, але якщо суддя і був стурбований тим, що в нас у цій пустині спорожніла зброя і половина апачів сіла нам на хвіст, то тримав усе в собі.
Колишній священник зробив паузу, щоб знову запалити люльку, витягнув вуглинку з гарячого багаття, як червоношкірі розвідники, а потім знову поклав її назад серед язиків полум’я, наче там було її місце.
А як думаєш, що було в тих горах, куди ми рушили? І звідки він про те знав? І звідки знав, як це знайти? І як цим скористатися?
Тобін, здавалося, питав самого себе. Він дивився на вогонь і пихкав люлькою. І справді — звідки? повторив він. Ще до вечора ми дійшли до передгір’я і продовжили шлях сухим арройо, їхали, гадаю, до півночі, а потім отаборилися без вогню та води. А вже вранці побачили їх на рівнині на півночі, мабуть, за шістнадцять кілометрів від нас. Їхали рядами спочатку четверо, потім шестеро, і нестачі в людях не мали, ще й нікуди не поспішали.
За словами кінних вартових, суддя не спав усю ніч. Спостерігав за кажанами. Підіймався на схил і записував щось у книжечку, а потім повертався вниз. Життєрадісний далі нікуди. Уночі втекли двоє, тож нас лишилася всього дюжина, ну і суддя тринадцятий. Я детально його вивчав, суддю. І тоді, і зараз. Він то скидався на шаленця, то ні. От про Ґлентона я завжди знав, що він божевільний.
На світанку ми рушили вниз невеличкою ущелиною серед дерев. Їхали схилом з півночі, де на камінні росли і верби, і вільхи, і вишні, лише дуже маленькі. Суддя зупинявся, ботанізував, а потім наздоганяв нас. Боже, руку собі дам відтяти, коли це не так. Він запихав листочки між сторінок тої своєї книжечки. Звісно, я ніколи такого не бачив, і весь цей час дикунів було добре видно під нами, як на долоні. Йшли тією рівниною. Боже, ледь шию не зламав, бо не міг від них очей відвести, а їх там була ціла сотня душ, як одна.
Ми вийшли на якийсь крем’янистий ґрунт, де ріс тільки ялівець, і просто рушили далі. Навіть не намагалися заплутати їхніх слідопитів. Увесь день верхи. Дикунів ми вже не бачили, бо йшли під захистом гори, а вони були за нами десь на схилах. Коли посутеніло і розліталися кажани, суддя знову змінив курс і поїхав з капелюхом у руці, дивлячись на тих маленьких істот. Ми розділилися і розійшлися в тому ялівці, а тоді зупинилися, щоб перегрупуватися і дати коням перепочити. Ми сиділи в темряві й ніхто не сказав ні слова. Суддя повернувся й почав перешіптуватися з Ґлентоном, а потім ми рушили далі.
133
«І в Аркадії я»