Ми вели коней у темряві. Стежки не було, одні круті шерхлі скелі. Коли ми нарешті дісталися тієї печери, деякі з наших подумали, що він хотів, аби ми там сховалися, і вирішили, що він достеменно здурів. Але то все через нітер[134]. Нітер, розумієш. Ми залишили все своє майно біля входу, наповнили наші торбини, в’ючні кошики та mochilas[135] землею з печери й вирушили далі на світанку. Ми під’їхали до вершини над тією місциною й, озирнувшись, побачили, як печера поглинає величезний рій кажанів, тисячі істот, і так тривало годину чи більше, а тоді ми вже просто їх не могли бачити.
Суддя. Ми залишили його на високому перевалі, біля чистого струмка. Його і одного делавара. Він наказав нам обігнути гору і повернутися на те саме місце через сорок вісім годин. Ми скинули всі сакви на землю, забрали двох їхніх коней, і вони з делаваром почали тягати свої в’ючні кошики та торби вгору до струмка. Я дивився, як він пішов, і тоді сказав, що волів би більше ніколи його не бачити.
Тобін подивився на малюка. Більше ніколи в цьому житті. Я думав, що Ґлентон покине його напризволяще. Ми рушили далі. Наступного дня на іншому боці гори ми натрапили на тих двох хлопців, які нас кинули. Висіли вниз головою на дереві. З них здерли шкіру, і можу сказати, що краси чоловікові це не додає. І якщо дикуни не збагнули цього раніше, то тепер точно зрозуміли. Те, що в нас нема пороху.
Верхи ми вже не їхали. Просто вели коней якомога далі від каміння і закривали їм ніздрі, якщо вони пирхали. Протягом цих двох днів суддя водою зі струмка вилуговував гуано разом із деревною золою, від чого утворився осад, а потім збудував глиняну піч і спалив у ній деревне вугілля, заливаючи вогонь водою вдень і запалюючи знову вночі. Коли ми його знайшли, він сидів біля струмка із делаваром, обоє цілковито голі, і, на перший погляд, вони виглядали п’яними, але від чого, ніхто не міг здогадатися. Уся верхівка гори вкрита апачами, а він просто сидить. Побачивши нас, суддя встав, пішов до верб і приніс дві торбини, в одній було десь три з половиною кіло чистої кристалічної селітри, а в другій десь півтора кіло вільхового вугілля. Він так подрібнив вугілля у западині в скелі, що з того порошку можна було робити чорнила. Зав’язав мішки й повісив їх на сідельній луці Ґлентона, а потім вони з індіанцем одяглися, і я був цьому радий, бо ніколи раніше не бачив дорослого чоловіка вагою півтора центнера без жодної волосинки на тілі, ні тоді, ні дотепер. І за це я ручаюсь, тому що сам і тверезий визначав його вагу, коли він зважувався у торговця в Чіуауа цього місяця.
Ми зійшли з гори без розвідників, без нічого. Просто йшли вперед. Смертельно хотілося спати. Було темно, коли ми, згрупувавшись, вийшли на рівнину, перерахували наші ряди і рушили далі. Місяць зростав і повнився вже на три чверті, а ми ступали, як циркові вершники, безгучно, коні такі обережні, ніби йшли по яєчній шкаралупі. І ніяк не зрозуміти, де ті дикуни. Останнім свідченням того, що вони близькі, були ті два бідні мудаки зі здертою шкірою на дереві. Ми попрямували на захід через пустелю. Док Ірвінґ їхав попереду мене, і було так світло, що я міг порахувати волосини на його голові.
Їхали цілу ніч, а вранці, як місяць зник, натрапили на зграю вовків. Вони розбіглися, але незабаром повернулися, мовчазні, як дим. Блукали, чатували, кружляли поблизу коней. Нахабні до чортиків. Ми намагалися відігнати їх, розмахуючи путами, але ті лише ухилялися, на твердому ґрунті їх і не чути, лише дихання, а ще коли вони рикали, гарчали чи клацали зубами. Ґлентон зупинився, вовки крутнулися, кинулися врозтіч і невдовзі повернулися. Двоє делаварів відступили зі стежки трохи ліворуч — сміливіші за мене душі — і знайшли впольовану тварину. Молодий самець антилопи, який помер напередодні ввечері. Лише наполовину з’їдений, тож ми порізали його ножем, запакували решту, а потім їли сирим у сідлі — перше м’ясо за шість днів. Аж завмирали від задоволення. На горі ми шукали шишки, як ведмеді, і раділи, коли щось знаходили. Ми залишили lobos майже голі кістки, але вовка я ніколи не застрелив би, й інші відчувають те саме.
Увесь цей час суддя майже не розмовляв. На світанку ми стали на краю величезного лавового поля, і от його честь займає своє місце на магматичних каменях і починає свій виступ. Схоже на проповідь, але ніхто з нас ніколи не чув нічого схожого. За тим полем лави був високий вулкан, на сході сонця він променився барвами, чорні пташки літали за вітром, а старе пальто судді лопотіло, і він вказав на ту самотню голу гору та виголосив промову, ні тоді, ні тепер не розумію нащо, і закінчив словами, що мати-земля кругла, як яйце, і в ній все добре. Тоді він розвернувся й повів коня, на якому їздив, через цей скляний чорний простір, підступний як до людей, так і до звірів, і ми пішли за ним, як послідовники якоїсь нової віри.