Колишній священник зробив паузу і постукав згаслою люлькою об каблук чобота. Він глянув на суддю, який за звичкою підставив полум’ю свій голий торс. Потім обернувся й подивився на малюка.
Лавове поле. То був лабіринт. Вибігаєш на невеликий виступ і впираєшся в круті прірви довкола, які й не наважишся перестрибнути. Краї — як гостре чорне скло, гострі крем’яні уламки внизу. Ми вели коней дуже обережно, та все ж копита вони поранили. Наші чоботи порізало на шмаття. Видираючись по цих обвалених зморшкуватих плитах, можна добре уявити, як тут усе відбувалося, як скелі розплавилися й затверділи, зморщившись, ніби пудинг, як земля прогоріла аж до свого вогненного ядра. Де, як знає кожен, і розташоване пекло. Бо Земля — це куля, що висить у порожнечі, і насправді вона не має верху і низу, крім мене, ще кілька людей із загону бачили невеликі сліди роздвоєних копит, відбиті на камені, ніби там ішла лань, але яка лань коли ходила по розплавленій скелі? Я справді тримаюся Святого Письма, але, можливо, були грішники настільки мерзотні, що вогонь їх викашляв, і я ніби бачив, як давним-давно через цю вогненну блювоту ходили дияволятка з вилами, щоб забрати ті душі, помилково викинуті із проклятого місця у зовнішні виступи світу. Отак. Це лише думка, не більше. Але десь, згідно з таємним порядком усіх речей, цей світ повинен торкнутися іншого. І в цій лаві щось залишило маленькі відбитки копит, бо я бачив їх на власні очі.
А суддя, він просто дивився на той мертвий конус, що стирчав посеред пустелі, як великий шанкр. Ми йшли похмурі, як сови, і коли він обернувся та побачив наші обличчя, засміявся. Біля підніжжя гори ми потягнули жереб, а потім відправили вперед двох з кіньми. Я спостерігав, як вони йдуть. Один із них сьогодні сидить біля цього вогню, і я бачив, як він вів коней через ті шлакові землі, як приречений.
Але ми ж не приречені, так я вважав. Коли я звів очі, він, суддя, уже дерся схилом, перебираючи ногами і руками, з мішком за плечима і гвинтівкою, яку тримав, як альпеншток. Тож ми всі пішли за ним. Не пройшли й половини, як побачили на рівнині дикунів. Полізли далі. Я думав, що в найгіршому разі радше кинемося в той казан, аніж дамо тим бісам нас узяти. Ми дерлися дедалі вище, і, здається, був полудень, коли досягли вершини. Справу зроблено. Дикуни кілометрів за шістнадцять унизу. Я озирнувся на наших, і, певна річ, виглядали вони не дуже. Втратили гідність. У них у всіх добрі душі, були і є, і мені було важко на них дивитися, я подумав, що суддя посланий до нас як прокляття. Та все ж він довів, що я помилявся. Тоді — так. А тепер я знову розгублений.
Попри свої розміри, він першим досяг краю конуса, стояв там і дивився, наче прийшов помилуватися краєвидом. А тоді сів і почав шкрябати ножем скелю. Один за одним ми туди дісталися, а він сидів спиною до зяючої діри й відколював шматки каменю і наказав нам робити те саме. Це була самородна сірка. Безліч сірки по всьому краю цього казана, тут і там виблискували маленькі яскраво-жовті пластівці кремнезему, але здебільшого то був чистий сірчаний цвіт. Ми відколювали її й рубали ножами, поки не мали десь кіло, а потім суддя взяв торбини й, знайшовши затишне місце серед каміння, висипав туди деревне вугілля й нітер, розмішав рукою й додав у суміш сірку.
Я подумав, а що як доведеться додати до цього власної крові, як у масонів, але ми цього не робили. Він вимішував усе руками, поки дикуни і далі сунули до нас через рівнину, а коли я обернувся, суддя, той великий безволосий незграба, підвівся, вийняв прутня і почав мочиться на суміш, люто заливаючи її сечею, а тоді, піднявши руку, закликав нас робити те саме.
А ми вже і так були напівбожевільні. Тож усі вишикувалися. Делавари та решта. Усі, крім Ґлентона, бо той просто витріщався. Ми витягнули наші члени й взялися до роботи, а суддя стояв на колінах і м’яв ту масу голими руками, сеча бризкала навсібіч, і він кричав на нас, щоб ми мочились, мочились, люди, мочіться заради спасіння ваших душ, бо хіба ж ви не бачите отама червоношкірих, він усе сміявся, коли це казав, і замішував ту велику гидоту, схожу на огидне чорне тісто, місиво, яке тхнуло самим дияволом, і не суддя, а той клятий кондитер доклав до того рук, і от суддя дістає ножа, ріже оте все і розкладає його з південного боку, тоненько мастить скелі лезом, мружачись на сонце одним оком, сам вимазаний чорним, він тхне сечею й сіркою, посміхається і розмахує ножем із дивовижною майстерністю, наче робить таке щодня. Закінчивши, він відкинувся назад, витер руки об груди та, як і ми всі, подивився на дикунів.