Тоді вони вже дісталися лавового поля, і в них був слідопит, який шукав наші сліди на тій голій скелі й задкував з кожного глухого кута, а тоді кликав своїх. Не знаю, що він там шукав. Може, чув наш сморід. Невдовзі ми почули, як вони розмовляють унизу. А потім нас побачили.
І лише Бог, слава Йому у вишніх, знає, що вони думали. Вони розійшлися по лаві, один вказав рукою, і всі звели очі горі. Їх наче блискавкою вдарило. Побачити одинадцять людей, які сидять на найвищому краю цього випаленого атола, як скажені птахи. Вони почали радитися, а ми дивилися, чи не відправлять когось по коней, але цього не зробили. Жадібність взяла верх, і вони рушили до гори, деручись по лаві, бо кожен хотів бути першим.
Гадаю, у нас залишилася година. Ми спостерігали за дикунами і спостерігали, як сохне на скелях огидна суміш, зроблена суддею, і спостерігали за хмарою, що пливла до сонця. Один за одним ми перестали дивитися на скелі і дикунів, бо хмара таки прямувала просто на сонце і мала б зависнути там на добру годину, і це буде наша остання година. А суддя сидів і писав у своїй книжечці, а коли, як і всі, побачив хмару, відклав той зошит і дивився разом з нами. Ніхто не сказав ні слова.
Не було що проклинати, не було кому молитися, ми тільки дивилися. А хмара затулила лише куточок сонця та й посунула далі, і тінь на нас так і не впала, суддя дістав свій гросбух і взявся писати, як і раніше. Я дивився на нього. А потім я трохи зліз і помацав шматок суміші. Вона пашіла. Я пройшов уздовж краю і побачив, що дикуни лізли зусібіч, бо на тому голому гравійному схилі не було кращих і гірших шляхів. Я шукав якісь валуни, що їх можна кинути в них, але там було лише каміння завбільшки з кулак, дрібний гравій і пласти скельних уламків. Я глянув на Ґлентона: він саме дивився на суддю і скидалося на те, що з’їхав з глузду.
Ну а тоді суддя згорнув свою книженцію, взяв шкіряну сорочку, розклав її в затишному місці й наказав нам принести суміш. Усі ножі зарухалися, ми кинулися те все відшкрябувати, а він попередив, аби ми не вибили іскру з того кременю. Ми навалили суміш йому на сорочку, і тоді він почав рубати її та дрібнити своїм ножем. І покликав: капітане Ґлентоне.
Капітан Ґлентон. Віриш? Він назвав його «капітаном». Ідіть сюди і зарядіть свою поворотну двоцівку, і побачимо, чи годиться те, що ми тут маємо.
Ґлентон підійшов, тримаючи гвинтівку, зачерпнув жменю пороху, зарядив обидва стволи, вставив два набої у патронник, капсулі й зробив крок до краю. Але суддя задумував дещо інше.
Отуди, їй в утробу, каже він, і Ґлентон навіть нічого не спитав. Він спустився вздовж внутрішнього краю до центру того страшного димаря, витягнув над ним зброю, націлив її прямо вниз, звів курок і вистрілив.
Такого звуку день їхати — і не почуєш. Навіть сьогодні трясе. Він вистрілив з обох стволів, потім подивився на нас і суддю. Суддя тільки махнув і продовжив дрібнити, а потім покликав нас наповнювати роги та порохівниці, тож ми їх наповнювали один за одним, проходячи повз нього, як повз святе причастя. Коли кожен узяв своє, суддя наповнив і свою порохівницю, дістав револьвери й почав їх заряджати. Перші дикуни були на схилі лише за двісті метрів. І ми були готові їх покласти, але суддя знову не погодився. Він вистріляв свої револьвери в кратер-казан, роблячи паузи між пострілами, спорожнивши так усі десять камор, а тоді попередив нас, щоб ми зникли з поля зору, і перезарядив зброю. Усі ці постріли, мабуть, дещо затримали дикунів, бо вони, ймовірно, думали, що в нас узагалі немає пороху. А тоді суддя дістав із сумки гарну білу парусинову сорочку, переступив через край і почав розмахувати нею перед червоношкірими, гукаючи до них іспанською.
Ти заплакав би, якби це почув. Вони мертві, лишився тільки я, кричав він. Помилуйте мене. Todos muertos. Todos[136]. І махає сорочкою. Боже, від того вони задзявкотіли на схилі, як собаки, а він, суддя, повернувся до нас і зі своєю тією усмішкою каже: Джентльмени. І більше нічого не сказав. Револьвери були у нього позаду за паском, а тепер він дістав обидва, а в нього обидві руки робочі, як у павука, він може писати обома однаково, я сам бачив, і почав ото вбивати індіанців. А нас удруге не треба було запрошувати. Боже, яка це була бойня! Першим випалом ми вбили цілу дюжину, але не збиралися зупинятися. До того, як останній бідолашний чорношкірий досяг підніжжя схилу, на гравії вже лежало п’ятдесят вісім убитих. Вони просто сповзали вниз, як полова з віялки, одних сюди розвернуло, інших туди, а внизу утворювався такий собі ланцюжок. Ми сперли цівки на сірку і знищили ще дев’ятьох, які бігли крізь лаву. То було полювання з лабазу, ось що. Ми робили ставки. Останнього підстрелили за добрих півтора кілометра від наших гвинтівок, а він ще й біг на повній швидкості. Того дня всі били точно в ціль, і не було жодної осічки від того дивно замішаного пороху.