Вони вийшли на слід загону вранці наступного дня і ще до вечора наздогнали його. Кінь загубленого воїна стояв осідланий у caballado, як його і залишили, тож вони зняли мішки, розділили майно між собою і більше ніколи не називали імені того чоловіка. Увечері суддя прийшов до вогню, сів з ними, розпитав, намалював мапу на землі і роздивився її. Потім підвівся, затоптав її черевиками, і вранці вони їхали, як і раніше.
Тепер дорога пролягала серед карликових дубів і падубів, де на кам’янистому ґрунті стояли чорні дерева, закорінені в шви на схилах. Вони їхали крізь осоння і високу траву, а пізно вдень дісталися до ескарпу, який здавався кінцем відомого світу. Під ними у тьмяному світлі жевріли рівнини Сан-Аґустина, що простягалися на північний схід, де земля плинула вниз довгою кривою, німотна під хмарищами диму з підземних покладів вугілля, що горіли там тисячу років. Коні обережно ступали біля краю, а вершники постійно позирали на цю давню голу землю.
У наступні дні вони їхали тими краями, де каміння обпікало їм руки, і не було нічого, крім того каміння. Вони їхали вузькою колоною по стежці, вкритій засохлим козячим послідом, відвернувшись від скелі та гарячого, як з пічки, повітря, що линуло від неї, скісні чорні силуети верхівців, накреслені на каменю, суворі і непримиренні, здатні порушити угоду з тілом, яке їх створило, й існувати на голих скелях автономно, не зважаючи на сонце, людину і бога.
Вони виїхали з цієї місцевості через глибокий яр, клацаючи по камінню, повз розколини із прохолодною блакитною тінню. На сухому піску на дні арройо — старі кістки та черепки розбитої мальованої кераміки, а в скелі над їхніми головами — вирізьблені піктограми коней, пум, черепах і іспанців-вершників у шоломах і з баклерами[141], сповнених презирства до каменю, тиші й самого часу. У розломах і ущелинах у тридцяти метрах над ними лишилися гнізда із соломи та уламків, залишених давніми припливами, вершники чули гуркіт грому з безіменної далечини і видивлялися у вузькому клаптику неба перші ознаки темряви, яку ніс дедалі ближчий дощ, вони прокладали шлях між вузькими стінами каньйону на дні стародавньої річки, серед сухих білих брил, круглих і гладеньких, як таємничі яйця.
Тієї ночі вони отаборилися на руїнах стародавньої культури глибоко в кам’яних горах, у невеликій долині, де був струмок із чистою водою та чудова трава. Навколо валькованих та кам’яних будівель під навислою скелею була огорожа, а на дні долини лишилися сліди зрошувальних каналів. Сипучий пісок був усіяний уламками кераміки та почорнілими шматками деревини, а землю в різних напрямках перетинали сліди оленів та інших тварин.
У сутінках суддя обійшов руїни — старі кімнати, досі чорні від багать, старі кремені та розбиті глиняні горщики, що лежали серед попелу та дрібних засохлих качанів. Кілька гнилих дерев’яних драбин досі стояло біля стін будинків. Він поблукав серед зруйнованих ків[142], підібрав там якісь дрібні предмети, а потім сів на високу стіну, і поки не зникло світло, малював у своїй книжці.
Над каньйоном зійшов круглий місяць, і в маленькій долині запала глибока тиша. Можливо, койотів відлякували їхні власні тіні, бо не було ні звуку, ні вітру, ні птахів, лише вода на піску тихо дзюркотіла в темряві за багаттями внизу.
Весь попередній день суддя робив невеликі набіги на скелі в яру, де вони їхали, а тепер розстелив на землі біля багаття шматок полотна з возу і взявся сортувати й упорядковувати свої знахідки. Тримаючи на колінах гросбух у шкіряній палітурці, він брав кожен предмет, кремінь чи черепашку, знаряддя чи кістку, і вправно замальовував їх. Він робив замальовки відпрацьованими рухами, легко, і його голе чоло не захмарила жодна зморшка, а дивні дитячі губи жодного разу не стиснулися. Він проводив пальцями по відбитку переплетеної лози на уламку глиняної посудини і переносив зображення на сторінку делікатними штрихами, роблячи економні рухи олівцем. Бо він, зокрема, й вправний кресляр, і цього цілком досить, аби впоратися із завданням. Час від часу він зводив очі на вогонь чи на своїх бойових товаришів або на навколишню ніч. Нарешті він поставив перед собою латаний черевик, викуваний у толедській майстерні триста років тому, маленький сталевий тападеро, крихкий й іржавий. Він замалював його збоку та в перспективі, зазначивши акуратним почерком розміри і зробивши помітки на берегах аркуша.