За ним уважно стежив Ґлентон. Закінчивши, суддя підняв той невеликий захисний щиток, покрутив в руках, знову роздивився, а потім зім’яв його в кульку фольги і жбурнув у вогонь. Тоді зібрав решту речей і теж кинув у вогонь, витрусив полотно і згорнув його разом із зошитом, поклавши до іншого свого майна. А потім сів, охопивши долонями коліна, здавалося, він був дуже задоволений світом, начебто з ним радилися під час його створення.
За суддею спостерігав і теннессієць Вебстер, і тепер він запитав, для чого ці нотатки та замальовки, а суддя усміхнувся та відповів, що його намір полягав у тому, щоб викреслити їх із людської пам’яті. Вебстер усміхнувся, і суддя розсміявся. Тоді Вебстер прискалив око і сказав: Ну, ти ж десь-інде був креслярем, бо твої малюнки доволі такі ж, як і самі речі. Але жодна людина не може помістити світ у книгу. Та й усе намальоване в ній не є світом.
Гарно сказано, Маркусе, відповів суддя.
Але мене не малюй, сказав Вебстер. Адже я не хочу бути у твоїй книзі.
У моїй чи іншій, сказав суддя. Те, що має бути, ні на йоту не відрізняється від книги, в якій воно записане. А як інакше? Це була б фальшива книга, а фальшива книга — то не книга.
Грізний же ти загадник, і на словах я тобі не рівня. Тільки хай моєї порепаної пики не буде у твоєму гросбусі, бо, може, я не хотів би її показувати незнайомцям.
Суддя всміхнувся. У моїй книзі чи ні, кожна людина оселяється в іншій, як у скинії, а та і собі — в іншій людині і так далі в нескінченній складності буття і свідчення, аж до найвіддаленіших куточків світу.
Я сам про себе свідчитиму, відповів Вебстер, але тепер уже інші звинуватили його в самолюбстві, бо хто ж захоче побачити його клятий портрет, чи будуть люди за це починати бійки у величезних натовпах, чекаючи, коли ж його відкриють, або, можливо, вони обшмарують ту картину смолою і виваляють у пір’ї, оскільки їм бракуватиме оригіналу. Аж поки суддя не підняв руку і не закликав до всепрощення, сказавши, що почуття Вебстера були геть не такі, і вони зовсім не пов’язані з марнославством, і що він колись намалював портрет старого індіанця уеко, ненавмисно прикувавши чоловіка до його подоби. А той не міг навіть заснути, боячись, що вороги вкрадуть ту картину і понівечать, такий гарний був портрет, і він не міг знести думки, що зображення розірвуть чи навіть торкнуться його, тож індіанець пішов через пустелю туди, де, як почув, мав бути суддя, і запитав у того поради про те, як врятувати його образ, і суддя відніс його вглиб гір, і вони разом поховали зображення на дні печери, де воно, наскільки відомо судді, лежить і донині.
Коли він закінчив свою розповідь, Вебстер сплюнув, витер рота і знову позирнув на суддю. Той індіанець, сказав він, лише невіглас і дикий язичник.
Так і є, сказав суддя.
Зі мною не так.
Чудово, сказав суддя, тягнучись до свого сака. То ти не проти малювання?
Я не позуватиму для портрета, сказав Вебстер. Але не через те, що ти сказав.
Загін принишкнув. Хтось підвівся, щоб пошурувати у вогнищі, і місяць піднявся, маліючи над зруйнованими помешканнями, і струмочок, що в’юнився піщаним дном долини, мерехтів, наче плетення з металу, і окрім звуку води, не було чути ніяких інших.
Які індіанці тут жили, Суддя?
Суддя звів на нього очі.
Мертві, я б сказав, а ти як думаєш, Суддя?
Не такі вже й мертві, сказав суддя.
Слід визнати, що вони були непоганими каменярами. Ці чорнопикі з місцевих тепер геть не такі.
Не такі вже й мертві, повторив суддя. І він розповів їм іншу історію, ось цю.
Кілька років тому, коли західна частина Аллеганів була ще дикою місцевістю, там жив чоловік, який виготовляв збрую у майстерні на Федеральній дорозі[143]. Хороше ремесло, але роботи було мало, бо мандрівників у тих місцях бачили зрідка. Тож незабаром для нього стало звичним вдягатися, як індіанець, і ховатися при дорозі за кілька кілометрів від лимарні, вимагаючи грошей у кожного зустрічного. У ті дні він нікого не кривдив.
143
Побудована в 1811 році дорога, що з’єднувала форти в Алабамі та Джорджії, головний військовий шлях між ранніми американськими фортами, територією Міссісіпі й землями індіанців крик.