Якось повз проходив один чоловік, а лимар, увесь у намисті і пір’ї, вийшов з-за дерева і попросив у нього кілька монет. То був молодик, і він відмовився, а побачивши, що лимар білий, звернувся до нього словами, від яких тому стало соромно, тож лимар запросив його до свого помешкання за кілька кілометрів від дороги.
Він жив у власноруч збудованій хатині, обшитій корою, разом із дружиною та двома дітьми, і всі вони вважали старигана божевільним і чекали нагоди втекти від нього із цієї глушини, куди він їх привіз. Вони привітали гостя, і жінка приготувала йому обід. Поки чоловік їв, стариган знову спробував виманити у нього гроші, сказавши, що вони бідні, так насправді і було, і мандрівник вислухав його, а потім дістав дві монети, господар ніколи раніше таких не бачив, а тому уважно оглянув сам і показав їх синові, а незнайомець доїв і сказав старигану, що той може лишити гроші собі.
Але невдячність більш поширена, ніж можна подумати, і лимар цим не задовольнився, а тому почав питати, чи можна отримати ще одну монету для своєї дружини. Мандрівник відсунув тарілку, повернувся на стільці й почав повчати старого, і в цій настанові лимар почув те, що вже знав, але давно забув, і ще дещо нове для себе. Нарешті мандрівник сказав старигану, що він втрачений для Бога і людей і лишиться таким, доки не прийме у серце брата свого, як прийняв би самого себе, якби зустрівся з власною злиденною особою десь у пустельному місці цього світу.
Коли він закінчував свою промову, повз них проїхав по дорозі чорношкірий, який тягнув поховальні дроги для одного зі своїх, і дроги були пофарбовані рожевим, а чорнопикий одягнутий дуже строкато, ніби карнавальний блазень, молодик показав на дорогу і сказав лимарю: і навіть такого чорного мурина…
На цьому суддя зупинився. Доти він дивився на вогонь, але раптом підняв голову й роззирнувся. Він розповідав історію так, ніби декламував її. І ніколи не втрачав нитки оповіді. Усміхнувся глядачам, які сиділи навколо нього.
Сказав, що навіть такий божевільний чорний мурин не менше людина, ніж інші. І тоді син старигана встав і виголосив власну промову: вказав на путівець, закричавши, щоб звільнили дорогу чорношкірому. Це були його точні слова: звільнити дорогу. Звичайно, натоді чорношкірий і його дроги вже зникли з поля зору.
На цих словах стариган знову покаявся, присягаючись, що хлопець правий, а його стара, яка сиділа біля вогнища, була вражена всім, що почула, а коли гість оголосив, що настав час його від’їзду, мало не заплакала, а дівчинка вибігла з-за ліжка і вчепилася за його одяг.
Стариган запропонував провести його у дорогу і підказати, куди повернути на роздоріжжі, адже в цій частині світу важко знайти дорожні знаки.
Ідучи, вони розмовляли про життя у дикому місці, де таких людей бачиш хіба раз, а потім уже ніколи їх не зустрічаєш, і незабаром вони підійшли до роздоріжжя, де мандрівник подякував старигану за те, що той так далеко його провів, вони розійшлися, і незнайомець пішов своєю дорогою. Однак лимар вочевидь не витримав розлуки, тож покликав молодика і наздогнав його, щоб ще трохи з ним пройтися. І так незабаром вони підійшли до густого темного лісу, крізь який вела дорога, і на тому місці стариган убив мандрівника. Він вдарив його каменем, забрав його одяг, забрав годинник і гроші й поховав у неглибокій могилі при дорозі. А потім пішов додому.
По дорозі він розірвав на собі сорочку і порізав себе кременем, а дружині розповів, що на них напали розбійники й убили юного мандрівника, а йому вдалося втекти. Жінка плакала, а згодом попросила відвести її до того місця, там зірвала диких первоцвітів, яких вдосталь росло навкруги, поклала квіти на каміння і потім багато разів поверталася туди, поки не постаріла.
Лимар дожив до того часу, коли його син подорослішав, і більше нікого не кривдив. На смертному одрі він покликав сина і зізнався у скоєному. Син сказав, що пробачить йому, якщо має так вчинити, а стариган відповів, що так, саме це, а тоді помер.
Але хлопець не засмутився, бо заздрив мерцю, а тому, покинувши батьківський дім, знайшов те місце, відкинув каміння, викопав кістки та розкидав їх по лісу й лише тоді пішов. Пішов на захід і сам став убивцею людей.
Старенька тоді ще була жива і нічого не знала про те, що сталося, тому думала, що дикі звірі вирили кістки й розкидали їх по лісу. Може, вона знайшла й не всі, але поклала знайдене у могилу, засипала землею та камінням і приносила туди квіти, як і раніше. І вже дуже старою вона розповідала людям, що там похований її син, і, може, тоді так воно і було.
Тоді суддя звів очі й усміхнувся. Спочатку панувала тиша, а потім усі почали одночасно кричати й заперечувати.