Він був не лимарем, а шевцем, і з нього зняли всі звинувачення, вигукнув один.
А інший кричав: він ніколи не жив у дикій місцевості, у нього була майстерня в самісінькому центрі Камберленда, що в Меріленді.
Та вони і знати не могли, звідки ті кістки. А стара була божевільна, це всі знали.
У тій труні лежав мій брат, танцюрист-менестрель[144] із Цинциннаті, що в Огайо, а застрелили його через жінку.
І далі лунали різні протести, поки суддя не підняв руки на знак тиші. Зачекайте, сказав він. У цієї оповідки є доповнення. Мандрівника, з кістками якого ми вже познайомилися, чекала наречена, і в утробі вона носила його сина. Тепер цей син був у кепському становищі, бо існування його батька в цьому світі стало історією, в якої були різні версії ще до того, як дитина прийшла у наш світ. Усе своє життя він несе перед собою ідол досконалості, але не може його досягнути. Мертвий батько позбавив сина спадщини. Бо син має право на смерть батька і радше успадковує її, ніж майно. Він ніколи не дізнається про ті підлі дрібниці, які загартували цю людину за життя. Він ніколи не побачить, як його батько бореться з дурницями, які сам і створив. Ні. Свідчення про успадкований ним світ фальшиві. Він стоїть пригнічений перед замерзлим богом і ніколи не знайде свого шляху.
Правда однієї людини, сказав суддя, є правдою багатьох. Людей, які раніше жили тут, називали «анасазі». «Древні». Вони покинули ці краї, гнані посухою, хворобами чи мандрівними бандами мародерів, пішли багато століть тому, й про них нічого не пам’ятають. Вони — чутки та привиди цієї землі, і їх дуже шанують. Знаряддя праці, мистецтво, будівлі — за цим їх судять пізніші народи. Але їм однаково нема за що вхопитися. Древні зникли, як фантоми, і дикуни тепер блукають цими каньйонами під звуки їхнього стародавнього сміху. Вони зіщулилися у темряві у своїх неоковирних хатинах, прислухаючись до страху, що сочиться зі скель. Будь-який рух від вищого порядку до нижчого позначений руїнами, таємницями й осадом безіменного гніву. Отак. Ось мертві батьки. Їхній дух поховано у камені. Він лежить на цій землі всією тією вагою і повсюдністю. Бо той, хто будує собі прихисток із гілок і шкур, поєднує свій дух зі спільною долею всіх створінь і зі слабким криком повернеться назад у первісну багнюку. А той, хто будує з каменю, прагне змінити лад всесвіту, і так і було з цими каменярами, хай би якою простацькою видавалася нам їхня робота.
Ніхто не відповів. Суддя сидів напівголий і спітнілий, хоча ніч була прохолодна. Невдовзі колишній священник Тобін звів очі.
Мене вражає, сказав він, що ті обидва сини перебувають в однаково невигідному становищі. Тож як виховувати дитину?
Замолоду, відповів суддя, дітей треба кидати в яму з дикими собаками. Щоб вони самі могли з правильних підказок зрозуміти, за якими з трьох дверей не ховаються дикі леви. Їх треба змусити бігати голими пустелею, поки…
Почекай, перебив його Тобін. Я ж питаю абсолютно серйозно.
Відповідь та сама, сказав суддя. Якби Бог хотів втрутитися в процес виродження людства, чи не зробив би він цього вже давним-давно? Друже, вовки проводять добір серед самих себе. Яка ще істота могла б це зробити? А хіба людський рід не став ще більшим хижаком? Світ має рости, квітнути й помирати, але людських справ не меншає, а зеніт їхнього втілення вже віщує настання ночі. Людський дух виснажується на піку своїх досягнень. Його меридіан — це і сутінки, і вечір його дня. Людина любить ігри? Хай грає, але робить ставки. Оці руїни, що їх ви бачите, дивують дикі племена, як гадаєте, це станеться знову? Ага. А потім знову. З іншими людьми, з іншими синами.
Суддя роззирнувся. Він сидів біля вогнища у самих штанях, обхопивши долонями коліна. Замість очей у нього були порожні щілини. Ніхто в загоні не знав, що означає ця поза, але, сидячи так, він настільки скидався на ікону, що вони з обережності дуже стримано перемовлялися між собою, наче не хотіли будити те, що тихо спало.
Наступного вечора, під’їжджаючи до західного краю каньйону, вони втратили мула. Він легко котився по стіні каньйону, і вміст саков безшумно вибухав у гарячому сухому повітрі, а мул падав крізь сонячне світло й тіні, перевертаючись у тій самотній пустці, доки не зник у холодному синьому просторі, який назавжди стер його з пам’яті кожної живої істоти. Ґлентон сидів на коні й уважно вдивлявся в адамантову глибину. З далеких скель унизу піднявся ворон, він кружляв і каркав. У різкому світлі контури прямовисної скелі видавалися дивними, і вершники на цьому виступі навіть самим собі здавалися дуже маленькими. Ґлентон швидко глянув угору, начебто треба було щось перевірити в бездоганному порцеляновому небі, а тоді стиснув коня п’ятами, і вони рушили далі.
144
Шоу менестрелів — американський народний театр, що з’явився на початку XIX ст. Спочатку білі актори театру були загримовані під чорношкірих і висміювали їх, а згодом у комічних сценках, танцях і музичних виступах уже брали участь і афроамериканці.