Перетинаючи наступними днями високе плоскогір’я, вони натрапили на вигорілі ями, де індіанці варили мескаль, а ще проїхали через химерні ліси агави — алое чи столітника — з величезними квітучими стеблами, які здіймалися метрів на десять у пустельному повітрі. Щоразу на світанку, сідлаючи коней, в пошуках диму вони дивилися на бліді гори на півночі та заході. Дарма. Розвідники вирушали рано, зникаючи в темряві ще до сходу сонця, і поверталися вже вночі, вираховуючи місце табору у цьому пустищі без координат за найслабшим світлом зірок чи навіть у цілковитій темряві, коли загін сидів серед скель без вогню і хліба, а товариського духу між ними було не більше, ніж у смугастих мавп. Вони сиділи мовчки, їли сире м’ясо тварин, що їх делавари вполювали з лука на рівнині, а тоді спали серед кісток. Місяць у формі цитрусової дольки зійшов над чорними силуетами гір, затьмаривши зірки на сході, на сусідньому хребті вітер ворушив білі квіти юки, а з якогось долішнього світу вночі прилетіли кажани і зависли на шкіряних крилах, як темні сатанинські колібрі, щоб живитися з вуст цих квітів. Далі біля хребта, трохи вище, на виступі пісковику, навпочіпки сидів блідий голий суддя. Він підняв руку, і кажани збентежено розлетілися, а тоді він опустив її і сів, як раніше, тож незабаром вони знову прилетіли підживитися.
Ґлентон не мав наміру повертатися. Його розрахунки щодо ворога враховували всі суперечності. Він говорив про засідки. Навіть він, попри всю свою пихатість, не думав, що загін із дев’ятнадцяти осіб вибавить територію площею шістнадцять тисяч квадратних кілометрів від усіх живих людей. За два дні розвідники повернулися опівдні й доповіли, що знайшли покинуте поселення апачів, однак Ґлентон поїхав туди не одразу. Вони отаборилися на плоскогір’ї і, розклавши обманливі вогнища, усю ніч пролежали з гвинтівками в руках на цьому кам’яному пустирищі. Уранці наздогнали коней і спустилися в дику долину, де стояли хижі з трави та лишилися сліди багать, на яких готували їжу. Злізли з коней і рушили далі між хижами, тендітними спорудами з бур’янів і молодих дерев, встромлених у землю і зігнутих угорі, зверху на них накидали шматки шкіри або старі ковдри. Кістки й скалки кременю і кварциту були розкидані по землі, ще вони знайшли уламки глечиків, старі кошики, розбиті кам’яні ступи, розколоті і висохлі мескитові стручки, солом’яну дитячу ляльку, розтрощену простацьку скрипку з однією струною й обривок намиста з висушеного насіння дині.
Двері халуп були їм по пояс і виходили на схід, і лише в небагатьох приміщеннях можна було стояти. Останню хижу, куди ввійшли Ґлентон і Девід Браун, захищав великий злий пес. Браун вихопив з-за пояса пістолет, але Ґлентон його зупинив. Він став на одне коліно і заговорив до тварини. Собака притиснувся до дальньої стінки хогана[145], вишкіривши ікла, хитаючи головою туди-сюди і притискаючи вуха.
Він тебе вкусить, сказав Браун.
Принеси шматок в’яленого м’яса.
Ґлентон присів, розмовляючи із собакою. Пес спостерігав за ним.
Ти не приручиш цього сучого сина, зауважив Браун.
Я можу приручити будь-кого, хто їсть. Неси шматок м’яса.
Коли Браун повернувся з в’ялениною, пес тривожно озирався. А коли вони вирушили з каньйону на захід, біг, злегка накульгуючи, біля ніг Ґлентонового коня.
Вони пішли старою кам’яною стежкою через високий перевал, і мули лізли по прискалках, як козли. Ґлентон вів свого коня, гукаючи до інших, та темрява їх усе ж наздогнала, і, коли їх огорнула ніч, вони тяглися вздовж розлому на стіні неширокої ущелини. Сиплячи прокляттями, Ґлентон вів їх угору крізь найгустішу пітьму, але дорога ставала такою вузькою, а ґрунт під ногами був такий підступний, що їм довелося зупинитися. Делавари пішли назад пішки, кинувши своїх коней у проході, і Ґлентон погрожував їх застрелити, якщо на загін нападуть у цьому місці.
Ніч для кожного минула між ногами його коня, що стояв між прямовисною стіною та прямовисною прірвою. Ґлентон сидів на чолі колони, виклавши перед собою всю зброю. Він спостерігав за собакою. Уранці вони встали і рушили далі, а зустрівшись на вершині перевалу з розвідниками на конях, знову відправили тих уперед. Того дня вони без упину їхали по горах, і якщо Ґлентон і спав, цього ніхто не помітив.
Делавари вважали, що в поселенні не було людей днів десять, і гіленьо поступово покидали його групками. Слідів не залишилося. Загін їхав по горах вервечкою. Розвідники не поверталися вже два дні. На третій день вони прискакали до табору на ледь живих конях. Уранці вони бачили вогнища на тонкій синій лінії плоскогір’я за вісімдесят кілометрів на південь.