Увечері загін рушив далі, як і раніше, на південь. Сліди вбивць вели на захід, але то були білі, які полювали на мандрівників у цій дикій місцевості, маскуючи свій напад під дикунський. Думки про випадковість і долю непокоять людей, що взялися за необачні справи. Як уже сказано, подорож золотошукачів завершилася у попелі, і на місці сходження таких векторів у такій пустці, де душі і зусилля однієї маленької народності були поглинуті та знищені другою, колишній священник запитав: чи хтось міг би побачити в цьому руку цинічного бога, який з такою великою жорстокістю і так глузливо несподівано й смертельно все узгоджує. Появу ж свідків, які прийшли третьою чи четвертою стежкою, також можна назвати доказом, зважаючи на цей неймовірний збіг, але суддя, який проїхав верхи вперед і опинився нарівні з мудрагелями, які про це міркували, відповів, що в цьому й виражається сама суть свідка і що їхня присутність тут — явище не третьорядне, а, найімовірніше, першорядне, бо хіба про те, що сталося, можна сказати, що воно було непоміченим?
У сутінках делавари рушили вперед, і колону очолював мексиканець Джон Макґілл, який час від часу спішувався і припадав до землі, спостерігаючи за відправленими вперед верховиками на тлі пустельного неба, а потім знову сідав на мустанга, не зупиняючи ні його, ні загону, який ішов за ним. Вони рухалися, як переселенці під мандрівною зіркою, невиразна аркада їхніх слідів на піску відбивала рухи самої Землі. На заході купи хмар стовбичили над горами, наче темний намул небесної тверді, а над головами вершників незмірною аурою висіли всіяні зірками огроми галактик.
Через два ранки делавари повернулися із світанкової розвідки й доповіли, що гіленьо отаборилися на березі неглибокого озера менш як за чотири години їзди на південь. З ними були жінки та діти, і їх доволі багато. Після наради Ґлентон підвівся і відійшов у пустелю, він стояв на самоті, довго вдивляючись у темряву на полозі.
Вони оглянули зброю, витягли заряди й перезарядили її. Говорили між собою стишено, хоча пустеля лежала навколо них, наче велика безплідна плита, що злегка тремтить на спеці. У другій половині дня частина загону відвела коней на водопій, а потім повернулася, і вже в темряві Ґлентон і його помічники пішли за делаварами, щоб оглянути позиції ворога.
Вони встромили палицю на узвишші на північ від табору, і коли кут її нахилу збігся із кутом Ковша, Тоудвайн і вандіменієць віддали наказ рушати, і всі попрямували на південь, зв’язані путами найсуворішої долі.
В останні прохолодні передсвітанкові години вони досягли північного краю озера й поїхали вздовж берега. Вода була дуже чорна, на піску лежали грудки піни, а з озера долинало далеке крякання качок. Під ними пологою кривою лежали жарини табірних багать, мов вогні далекого порту. А попереду на відлюдному березі сидів на коні самотній вершник. Це був один із делаварів, він повернув коня, не сказавши жодного слова, і вони пішли за ним через кущі в пустелю.
Загін присів у верболозі десь за кілометр від ворожих вогнищ. Голови коней вони накрили ковдрами, і тварини в капюшонах тепер стояли позаду, незворушні, ніби на якійсь церемонії. Вершники, що прибули щойно, злізли з коней, сплутали їм ноги і сіли на землю, поки Ґлентон говорив до них:
У нас є година, може, трохи більше. Коли приїдемо туди, кожен сам за себе. По змозі робіть так, щоб жодного пса не лишилося в живих.
Скільки їх, Джоне?
А ти що, на лісопильні вчився говорити пошепки?
Їх досить для всіх, сказав суддя.
Не гайте пороху і куль на тих, хто не може відстрілюватися. Якщо не вб’ємо всіх чорнопиких, нас самих слід відшмагати і відправити додому.
На цьому нарада закінчилася. Наступна година була довгою. Вони відвели вниз засліплених коней і стали, стежачи за табором, але насправді спостерігаючи за обрієм на сході. Озвалася пташка. Ґлентон повернувся до свого коня і стягнув з його голови ковдру, як сокольник зі свого птаха вранці. Вітер посилився, кінь підвів голову і вдихнув повітря. Інші чоловіки зробили те саме, що й Ґлентон. Килими кинули там само. Вони сідали на коней з револьверами в руках і примотаними до зап’ястків кийками із сириці та річкового каміння, схожими на знаряддя для якоїсь стародавньої кінної гри. Ґлентон глянув на загін через плече, а потім підторкнув коня.
Коли вони скакали риссю вздовж білого соляного берега, із кущів, де він до того сидів навпочіпки, вийшов стариган і повернувся до них. Собаки, які чекали, аби дістатися до його фекалій, з гавкотом кинулися до нього. З озера почали злітати качки, поодинці та парами. Хтось повалив старигана ударом палиці, вершники пришпорили коней і, вишикувавшись шеренгою обличчям до табору, поскакали позаду собак, крутячи палицями в повітрі, а пси завивали, наче на картині пекельного полювання, і так дев’ятнадцять бійців кинулися на табір, де спало понад тисячу душ.