Коли малюк повернувся до своєї ковдри, колишній священник нахилився і прошепотів йому на вухо: Дурень, сказав він. Бог не любитиме тебе вічно. Малюк обернувся і подивився на нього.
Хіба ти не знаєш, що він узяв би тебе із собою? Він узяв би тебе, хлопче. Як наречену до вівтаря.
Уже десь по півночі вони встали й рушили далі. Ґлентон наказав розкласти великі багаття, і вони помчали геть, і полум’я освітлювало землю навколо них, тінисті силуети пустельних кущів похитувалися на пісках, а вершники топтали власні тонкі й палахкотливі тіні, поки всі не перейшли в темряву, а згодом і стали нею.
Коні й мули далеко розбрелися пустелею, тож вони ловили їх за багато кілометрів на півдні і гнали табуном далі. Літні блискавки, після яких не було дощу, виокремлювали з ночі темні гірські хребти на краю світу, а попереду рівниною бігали напівдикі мустанги в синюватому стробоскопічному світлі, мов тремтливі коні із самої безодні.
На димливому світанку загін у лахмітті і крові з тюками шкур більше скидався не на переможців, а на знесилених вояків-роботяг, які плентаються позаду якоїсь занапащеної армії, що відступала меридіанами одвічного царства ночі та хаосу[151] — коні спотикаються, сонні люди трясуться в сідлах. Новий день виявив довкола ту ж безплідну місцевість, що і раніше, а на безвітряній півночі тонко курився дим від їхніх нічних багать. Так само, здавалося, не став ближчим блідий пил, піднятий ворогами, які мали намір гнатися за ними аж до міської брами, тож вони пленталися далі на спеці, яка наростала, женучи попереду оскаженілих коней.
Ближче до обіду втамували спрагу із затхлої вибоїни, по якій уже пройшло три сотні тварин, вершники повідганяли їх від води, потім злізли з коней, щоб напитися з капелюхів, а тоді поїхали далі вздовж висохлого річища, і копита стукали по кам’янистій землі, сухим скелям і брилам, згодом пустельний ґрунт знову став червоним і піщаним, а незмінні гори височіли над ними, порослі тонкою травою і вкриті фук’єрією й сотолом, а одвічні алое квітли, як фантасмагорія в гарячковому краю. Уночі вони відправили кількох вершників на захід розкласти вогнища в прерії, а решта загону лягла в темряві і поснула, поки кажани тихо ширяли над ними серед зірок. Коли вранці вони вирушили, ще було темно, і коні майже непритомніли від утоми. Удень виявилося, що язичники значно наблизилися. Наступного ранку на світанку в них була перша сутичка з індіанцями, і вони билися з ними наступні вісім днів і ночей, на рівнині та серед скель у горах, на стінах і azoteas покинутих асьєнд, і не втратили жодної людини.
Третьої ночі вони зачаїлися в цитаделі за старими валькованими стінами, а вогні ворога були в пустелі десь за півтора кілометра від них. Суддя сидів біля багаття з хлопчиком апачі, який спостерігав за всім чорними ягідками очей, і деякі чоловіки із загону почали з ним гратися та смішити його, давали йому в’ялене м’ясо, яке він жував, поважно позираючи на високі фігури, що проходили повз. Його вкрили ковдрою, а вранці, поки чоловіки сідлали коней, суддя гойдав його на коліні. Тоудвайн бачив їх разом, коли проходив із сідлом, а коли за десять хвилин повертався з конем, дитина вже була мертва, і суддя зняв з неї скальп. Тоудвайн притулив дуло револьвера до великої бані голови судді.
Чорт забирай, Голдене.
Або стріляй, або прибери його. Ну, давай.
Тоудвайн застромив револьвер за пояс. Суддя всміхнувся, витер скальп об штанину, а потім підвівся й відвернувся. Ще за десять хвилин вони вже щодуху тікали рівниною від апачів.
На п’яту добу в другій половині дня вони перетинали висохлу улоговину, женучи коней попереду, а індіанці їхали позаду на відстані пострілу з гвинтівки, гукаючи до них іспанською. Час від часу хтось із загону спішувався з гвинтівкою та шомпольним стрижнем, й індіанці розбігалися, мов куріпки, смикаючи своїх мустангів і ховаючись за ними. На сході тонкі білі стіни асьенди тремтіли від спеки, а тонкі зелені жорсткі деревця височіли з-за них, наче сцена в діорамі. За годину вони гнали коней — певно, лише близько сотні — уздовж цих стін протоптаною стежкою до джерельця. Назустріч їм виїхав молодик і офіційно привітався іспанською. Йому ніхто не відповів. Молодий вершник глянув уздовж струмка на поля, порізані іригаційними ровами, де стояли робітники з мотиками в запорошеному білому одязі серед нового врожаю бавовни та кукурудзи, яка виросла їм до пояса. Він знову подивився на північний захід. Апачі, сімдесят чи вісімдесят, саме проминали перший ряд хатин, ідучи вервечкою по стежці у тіні дерев.
151
Chaos and old night