Тоді ж купці вже почали розкладати свої товари на глиняних кахлях позаду них: вбрання з європейського сукна та європейського ж крою, сорочки з кольорового шовку та боброві капелюхи із щільним ворсом, елегантні іспанські шкіряні чоботи, тростини зі срібною маківкою, виїздкові хлисти, посріблені сідла та різьблені люльки, захалявні пістолети та набір толедських мечів із держаками зі слонової кістки та з чудовим гравіюванням на клинках, а голярі поставили стільці для відвідувачів, вигукуючи імена відомих клієнтів, яких вони обслуговували, і кожен із цих підприємців запевняв загін про кредит на найвигідніших умовах.
Коли вершники перетинали площу, вбрані в нові туалети, деякі були в сюртуках з рукавами, які ледь сягали ліктів, на залізні ґратки альтанки нанизували скальпи, наче прикраси до якогось варварського свята. Відрубані голови підняли на палицях над ліхтарними стовпами, і тепер вони споглядали своїми запалими язичницькими очима висохлі шкури своїх родичів і предків, що висіли на кам’яному фасаді собору, тихо лопочучи на вітрі. Пізніше, коли запалили ліхтарі, голови в м’якому відблиску горішнього світла набули вигляду трагічних масок, а за кілька днів усі вони будуть геть поцятковані, як прокажені, білими плямами від посліду птахів, які влаштували там сідала.
Цього Анхеля Тріаса, губернатора, ще замолоду відправили за кордон на навчання, тому він був добре начитаний у класиці та знав іноземні мови. Крім того, він був гідною людиною, і ті грубі воїни, яких він найняв для захисту свого штату, здавалося, розбуркали щось у його душі. Коли віцегубернатор запросив Ґлентона та його офіцерів на вечерю, той відповів, що не їсть окремо від своїх людей. Віцегубернатор, погоджуючись із цим, усміхнувся, і Тріас вчинив так само. Вони виглядали як належало: поголені й підстрижені, в нових черевиках і одязі, а делавари були напрочуд суворі й грізні у своїх сурдутах — усі зібралися навколо накритого для них столу. Подали сигари й херес у келихах, і губернатор, стоячи на чолі бенкетного столу, привітав їх і наказав камергеру виконувати всі їхні забаганки. Їх обслуговували солдати, які приносили додаткові келихи, наливали вино і запалювали сигари від ґнота в срібній підставці, спеціально для цього і зробленого. Суддя прибув останнім у ладно скроєному костюмі з невибіленого лляного полотна, пошитому для нього того ж дня. Над його виготовленням працювала ціла команда кравців, що витратила кілька рулонів тканини. Суддя був взутий у чудово відполіровані сірі чоботи з лайки, а в руці він тримав панамку, так старанно зшиту з двох однакових менших капелюхів, що стібків було майже не видно.
Коли нарешті з’явився суддя, Тріас уже сів на своє місце, але щойно його побачив, губернатор знову підвівся і приязно потиснув судді руку, а потім посадив його праворуч від себе, і вони одразу ж заговорили мовою, якої ніхто з присутніх не розумів, за винятком кількох принагідних брудних епітетів, принесених із півночі. Колишній священник сів навпроти малюка й, звівши брови, кивнув і поглядом вказав у бік губернатора. Малюк у своєму першому накрохмаленому комірі й краватці сидів мовчазно, як кравецький манекен.
Вечеря вже почалася, і страви надходили безупинно: риба, птиця, яловичина, місцева дичина, смажене порося на таці, гострі закуски в каструлях, трайфли, холодні десерти, пляшки вина та коньяку з виноградників Ель-Пасо. Пили під патріотичні тости: помічники губернатора підіймали келихи за Вашингтона і Франкліна, американці відповідали ще більшим списком героїв своєї батьківщини, бо не були обізнані з дипломатією, та й не знали імен з пантеону героїв братньої республіки. Вони допалися до їжі і їли, доки не спустошили спочатку стіл, а потім і ту комору заїзду, де зберігалося м’ясо. Кур’єрів відправляли в місто по нові наїдки, але принесене швидко зникало, тож їх відправляли знову, поки кухар «Ріддлу» не забарикадував двері власним тілом, і потім солдати з обслуги вивалювали великі таці з тістечками, смаженими м’ясними обрізками й головками сиру — усе, що змогли знайти, — просто на стіл.