Губернатор постукав по келиху і підвівся, заговоривши правильною англійською, але набрезклі найманці, відригуючи і роззираючись, вимагали ще напоїв, а деякі досі не переставали вигукувати тости, що тепер виродилися в непристойні обіцянки, дані повіям із різних південних міст. Скарбника привітали вигуками, свистом і піднятими кубками. Ґлентон забрав собі довгий полотняний мішок із гербом штату і, перепинивши губернатора, підвівся, висипав золото на стіл поміж кісток, шкірок і калюж розлитого вина і жваво, як то заведено під час польових виплат, розділив золоту купу лезом ножа, щоб кожен із загону без зайвих церемоній отримав обіцяну частку. У кутку якийсь самодіяльний оркестр заграв скорботну мелодію, суддя встав першим і провів музикантів з інструментами до сусідньої бальної зали, де біля стін на лавах уже сиділи кілька дам і без видимої тривоги обмахувалися віялами.
Американці виходили на танцювальний майданчик поодинці, парами і групами, відсуваючи або перекидаючи стільці і залишаючи їх там, де вони впали. По всій кімнаті горіли настінні лампи з олов’яними відбивачами, і учасники святкування, що зібралися, відкидали перехресні тіні. Мисливці за скальпами, смокчучи зуби, шкірилися до дам, у своєму зморшкуватому одязі, озброєні ножами та револьверами, вони мали вигляд мугиряк із божевільними очима. Суддя поспілкувався з оркестрантами, і невдовзі ті заграли кадриль. Тоді ж усі захиталися і затупотіли, і суддя, ввічливий і галантний, з невимушеною ґречністю протанцював з однією дамою, а потім з іншою. Опівночі губернатор попрощався, і музиканти почали вислизати із залу. Сліпий вуличний арфіст нажахано стояв на бенкетному столі серед кісток і таць, а до танцю доєдналася орда страшнувато блідих повій. Незабаром почалася перестрілка, і містер Ріддл, який був американським консулом у місті, спустився, щоб напоумити гуляк, але його попередили, щоб не наближався. Почалася бійка. Меблі поламали, і чоловіки махали ніжками стільців і канделябрами. Дві повії, зчепившись, налетіли на сервант і впали на підлогу під дзенькіт склянок для бренді. Джексон, вихопивши пістолети, вискочив на вулицю, присягнувшись відстрелити дупу Ісусу Христу, цьому довгоногому сучому синові. На світанку непритомні пияки хропіли на підлозі у темних бризках крові, що вже підсихала. Обійнявшись, на столі спали Баткет і арфіст. Сімейка злодіїв навшпиньки ходила серед тих уламків, нишпорячи по кишенях тих, хто спав, а на вулиці перед входом жевріло багаття, яке знищило значну частину меблів.
Такі сцени повторювалися ніч за ніччю. Міщани офіційно звернулися до губернатора, але той скидався на учня чаклуна[153], який справді міг змусити бісеня виконати його волю, але не міг змусити того зупинитися. Лазні перетворилися на борделі, обслугу розігнали. На площі вночі білокам’яний фонтан наповнювався голими п’яними чоловіками. Кантини порожніли, як від вогню, коли туди заходило бодай двійко людей із загону, тож американці сиділи в тавернах-привидах, де на столах лишилося питво і сигари, які досі тліли в глиняних попільничках. Вони заскакували на конях в будинки, і коли золото почало танути, крамарі опинилися в ситуації, коли їм за цілі полиці товарів видавали боргові розписки іноземною мовою на обгортковому папері. Крамнички почали закриватися. На побілених стінах з’явилися надряпані вугіллям написи. Mejor los indios[154]. Увечері вулиці були безлюдні, ніяких paseos[155], а місцевих молодих дівчат замикали у будинках, і їх більше не бачили.
П’ятнадцятого серпня вони рушили далі. За тиждень група скотарів доповіла, що загін оточив місто Кояме, розташоване майже за сто тридцять кілометрів на північний схід.
Кілька років тому Ґомес і його банда обклали поселення Кояме щорічною даниною. Тому, коли туди приїхали Ґлентон і його люди, на них кинулися з обіймами, як на святих. Жінки бігли біля коней, щоб торкнутися чобіт найманців, їм запихали до рук різноманітні подарунки, аж поки кожен не їхав у цілковитому збентеженні від динь, тістечок і зв’язаних курей, перекинутих через сідло. Коли вони вирушили звідти через три дні, вулиці були безлюдні, і навіть жоден пес не проводжав їх до воріт.
Вони прямували на північний схід аж до містечка Пресидіо на кордоні з Техасом, де перевели коней через річку і поїхали вулицями, лишаючи за собою калюжі води. Це був край, де діяв ордер на арешт Ґлентона. Він виїхав у пустелю сам, зупинився й подивився з конем і собакою на хвилясті чагарі, безплідні кучеряві пагорби й гори, пласку місцевість із кущами, за якою розгорталася рівнина, а за шістсот п’ятдесят кілометрів на схід були його дружина й дитина, яких він більше ніколи не побачить. Далеко перед ним його тінь видовжилася на облямованій піском вимивині. Ґлентон не пішов за нею. Він зняв капелюха, щоб вечірній вітерець освіжив його, а потім надягнув його знову, розвернувся і приєднався до загону.