Вони тижнями блукали прикордонням, шукаючи сліди апачів. Розтягнувшись по рівнині, вони рухалися, постійно розриваючи стрій, висвячені дієвці фактично розділеного світу, з яким вони зіткнулися, лишаючи позаду на землі однаково понищеним те, що було, і те, чого вже ніколи не буде. Примарні вершники, бліді від пилу, безликі в зубчастій спеці. Вони видавалися насамперед цілковито відданими авантюрі, первісні, тимчасові, вони не знали ладу. Ніби істоти, прикликані із суцільної скелі, безіменні, кожен прив’язаний до свого марева, усі засуджені до блукання, хижого, приреченого і німого, як горгони, які блукають жорстокими пустищами Гондвани за часів, коли ще не було назв, а одне було всім.
Вони вбивали дичину і реквізували все потрібне з пуебло й естансій[156], через які проходили. Одного вечора, вже майже побачивши Ель-Пасо, вони поглянули на північ, де зимували гіленьо, і зрозуміли, що туди не підуть. Тієї ночі вони стали табором біля водойм уеко, скупчення природних кам’яних резервуарів у пустелі. Майже в кожному затишному місці каміння було вкрите старовинними малюнками, і незабаром суддя уже ходив між ними, копіюючи чіткіші у свою книжечку, щоб забрати їх із собою. Там були намальовані люди, звірі, гони, були й дивні птахи, і таємні карти, і такі витвори уяви, що виправдовували всі страхи людини і все, що її наповнює. Цих таких собі офортів — деякі з них зберегли яскраві кольори — були сотні, та все ж суддя впевнено ходив між ними, знаходячи саме ті, які були йому потрібні. Коли він закінчив, ще було трохи світла, тож він повернувся до кам’яного виступу і трохи посидів там, роздивляючись тамтешні твори. Тоді підвівся і шматком відколотого флінту затер один із візерунків, поки від нього не залишилося жодного сліду, крім грубої поверхні на камені там, де він був. Далі узяв свою книжку і повернувся до табору.
Вранці вони вирушили на південь. Говорили мало і зовсім не сперечалися між собою. Через три дні влаштували засідку на групу мирних індіанців тігуа, що отаборилися біля річки, і перебили їх усіх.
Напередодні вони сиділи біля вогнища, яке шипіло під тихим дощем, відливали кулі та нарізали пижі, нібито долю аборигенів уже визначила зовсім інша сила. Начебто прообрази такої долі були вирізьблені на самій скелі для очей тих, хто вміє читати. Ніхто не став на захист індіанців. Тоудвайн і малюк поспілкувалися між собою, а коли наступного ранку опівдні всі вирушили, вони помчали біля Баткета. Їхали мовчки. Ці сучі сини нікого не чіпають, сказав Тоудвайн. Вандіменієць глянув на нього. Він дивився на сині літери, витатуйовані на лобі, і на пряме жирне волосся, що звисало з безвухого черепа. Глянув також на намисто із золотих зубів на грудях. І вони поїхали далі.
У слабких довгих променях денного світла вони підійшли до пошарпаних шатер із підвітряного боку вздовж південного берега річки, де відчувався запах диму від багать, на яких готували їжу. Коли загавкали перші собаки, Ґлентон пришпорив коня, і вони виїхали з-за дерев у сухий підлісок, коні неслися у пилюці, витягнувши довгі шиї, завзяті, як гончаки, і вершники підхльоскували їх бігти проти сонця, на тлі якого пласкі силуети жінок підіймалися від своєї роботи, застигаючи на мить, перш ніж повністю повірити в реальність цього запорошеного скупчення, що тупотіло на них. Вони стояли безмовні й босі, вдягнені в сільську невибілену бавовну. І стискали черпаки і голих дітей. Після першого випалу десяток із них ніби зім’ялися і впали.
Інші побігли, старигани здіймали руки, діти хиталися, кліпаючи від пострілів. Кілька юнаків вибігли з натягнутими луками, але впали під кулями, і вершники розлетілися по селу, витоптуючи траву біля вікіапів і розбиваючи голови їхнім верескливим мешканцям.
Тієї ночі, після того як стемніло і місяць уже зійшов, група жінок, що сушили рибу вище річкою, повернулася до селища і, голосячи, блукала серед руїн. На землі ще жевріло кілька вогнищ, і собаки крадькома відбігали від трупів. Одна старенька стала навколішки на почорнілому камінні перед порогом свого дому, встромила у жаринки гілочку, роздмухала вогонь з попелу і почала складати перекинуті горщики. Навкруги лежали мерці з обідраними черепами, як поліпи в блакитній волозі або сяйливі дині, що остигали на місячному плоскогір’ї. Найближчими днями крихкі чорні ребуси крові, застиглі на піску, потріскаються, розсиплються і розвіються, і всього за кілька обертів сонця всі сліди знищення цих людей зітруться. Пустельний вітер засипле їхні руїни сіллю, і не лишиться нікого, ні духа, ні літописця, щоб розповісти подорожньому, як так сталося, що люди жили в цьому місці і в цьому ж місці і померли.
156
Різновид фермерського господарства, поширений у Латинській Америці. Великі приватні ділянки землі, що використовуються для хліборобства або розведення великої рогатої худоби чи овець.