На другий день ближче до вечора на конях, прикрашених смердючими скальпами тігуа, американці ввійшли в місто Каррісаль. Місто занепало практично до руїн. Багато будинків стояли пусткою, пресидіо занурювалося назад у землю, з якої постало, а мешканці через давні страхи самі скидалися на пусті приміщення. Темними сумними очима вони спостерігали, як вулицями проминав той закривавлений караван великих торговельних кораблів. Здавалося, вершники прибули з якогось легендарного світу, бо залишали по собі дивну плямину, наче післяобраз на сітківці, а збурене ними повітря змінювалося і наелектризовувалося. Вони проминули зруйновані стіни цвинтаря, де в нішах функцію риштування виконували мерці, а земля була всіяна кістками, черепами та розбитими горщиками, наче то був древній осуарій. За ними на курних вулицях з’являлися люди в лахмітті, які просто стояли і дивилися їм услід.
Тієї ночі вони отаборилися біля теплого джерела на вершині пагорба серед старих слідів іспанських мурів, роздягнулися й зійшли у воду, наче послушники, поки піском вигинисто розповзалися величезні білі п’явки. Коли вранці вони рушили, було ще темно. Далеко на півночі стояли обірвані ланцюги блискавок, мовчазно окреслюючи в порожнечі стакато безплідних синіх гір. День спалахував над димною просторінню пустелі, оповитою вдалині темними хмарами, вершники нарахували на берегах круглої землі п’ять окремих штормів, між якими були проміжки. Вони їхали по чистому піску, і коні були такі втомлені, що довелося злізти з тварин і вести їх, важко долаючи круті ескери[157], де вітер здував з гребенів білу пемзу, наче піну бурхливого моря, і пісок став рифленим й утворював крихкі форми, і більше там не було нічого, крім відполірованих кісток. Вершники їхали серед дюн цілий день, а ввечері, спустившись останнім низьким піщаним пагорбом між «котячих кігтів» і «шипів розп’яття»[158] на рівнину, перетворилися на висохлу та виснажену групу людей і тварин. Коли вони вивели коней на рівнину, орли-гарпії з криком злетіли з мертвого мула й покружляли на захід, до сонця.
Через дві ночі, ставши на бівуак на гірському перевалі, вони побачили під собою віддалені вогні міста. Присіли рядком із підвітряного краю сланцевого хребта, вогонь звивався на вітрі, і спостерігали за ліхтарями, що мерехтіли майже за п’ятдесят кілометрів на дні глибокої синьої ночі. Суддя пройшов повз них у темряві. Іскри від багаття летіли за вітром. Суддя зайняв своє місце серед подряпаних сланцевих плиток, і всі сиділи, як істоти з давніх віків, спостерігаючи, як один за одним тьмяніють далекі ліхтарі, поки місто на рівнині не зморщилося до маленького ядра світла, яке могло бути охопленим полум’ям деревом, самотнім табором мандрівників або, можливо, взагалі якимось незрозумілим вогнищем.
Коли вони виїхали через високі дерев’яні ворота губернаторського палацу, двоє солдатів, які стояли поруч і рахували людей у загоні, ступили вперед і схопили коня Тоудвайна за недоуздок. Ґлентон об’їхав його з правого боку і рушив далі. Тоудвайн встав у сідлі.
Ґлентоне!
Вулицею застукотіли копита. Ґлентон озирнувся уже біля воріт. Двоє солдатів розмовляли з Тоудвайном іспанською, й один націлив на нього escopeta.
Нема у мене нічиїх зубів, сказав Ґлентон.
Я застрелю цих двох дурнів на місці.
Ґлентон сплюнув. Він подивився на вулицю, потім на Тоудвайна. Нарешті зліз з коня і повів його назад на подвір’я. Vamonos[159], сказав він. Він подивився на Тоудвайна. Злазь з коня.
За два дні вони покинули місто під конвоєм. Уздовж дороги їх супроводжувала більш як сотня солдатів, неспокійний натовп у різноманітному одязі і з різною зброєю, що крутилися біля них на конях і відпихали чоботами від броду, де американські коні зупинилися попити. Біля підніжжя пагорбів, над акведуком, солдати затрималися на узбіччі, а американці вервечкою проїхали повз них, завернули у бік скель і заросту нопалу й зменшувалися в тіні, поки не зникли.