Загін їхав через гори без відпочинку. Вони йшли вузькою стежкою крізь темні соснові ліси вдень і в темряві, у тиші, яку порушували лише хрускіт спорядження і дихання коней. Тонка оболонка похиленого місяця лежала над зубчастими вершинами. Перед сходом сонця вони спустилися до гірського поселення, де не було ні ліхтарів, ні вартових, ні собак. У сірому світанку всілися біля стіни чекати дня. Прокричав півень. Рипнули двері. Доріжкою повз мазані стіни свинарника пройшла стара жінка, несучи у мряці глечики на коромислі. Вони встали. Було холодно, і від їхнього дихання йшов пар. Вони витягнули жердини з коралю і вивели коней. І виїхали на вулицю. І зупинилися. Тварини йшли боком і тупцяли на морозі. Ґлентон натягнув віжки й вихопив револьвер.
З-за стіни з північного боку поселення вийшла кавалерія і звернула на вулицю. У них були високі ківери з металевими пластинами та султанами з кінського волоса, зелені мундири, оздоблені шарлатовими галунами і такими ж чересами, вони були озброєні піками та мушкетами, а їхні коні мали гарно орнаментовану збрую, і вони входили на вулицю, гордовито рухаючись боком, а всі вершники були гарними юнаками. Загін глянув на Ґлентона. Той поклав револьвер назад у кобуру і дістав гвинтівку. Капітан уланів підняв шаблю, щоб зупинити колону. Наступної миті вузька вулиця сповнилася пороховим димом, а на землі конало з десяток солдатів. Коні вставали дибки, іржали, падали один на одного, скидали людей, які підводилися і намагалися втримати своїх скакунів. Другий випал пронизав їхні ряди. Вони почали розгублено відступати. Американці дістали револьвери й пришпорили своїх коней в атаку.
Мексиканський капітан стікав кров’ю від вогнепального поранення в грудях, але встав у стременах із шаблею в руці, чекаючи нападу. Ґлентон вистрелив йому в голову і ногою скинув з коня, а потім убив ще трьох солдатів одного за одним. Солдат, який раніше впав на землю, підхопив піку і кинувся на нього, але один із вершників на мить показався із цієї дикої сутички, схилився і перерізав тому горло і рушив далі. У ранковій вогкості сірчаний дим завис над вулицею сірою пеленою, а різноколірні улани падали під коней у цій смертоносній імлі, як солдати, вбиті уві сні: з широко розплющеними очима, задерев’янілі й мовчазні.
Дехто з ар’єргарду зумів розвернути коней і рушив вулицею назад, американці ляпали револьверними стволами коней без вершників, ті ставали дибки, кружляли, стремена летіли навсібіч, і коні сурмили своїми довгими мордами, затоптуючи мерців. Вони ударами відігнали тварин і погнали своїх коней по вулиці туди, де вона звужувалася і йшла вгору, а далі почали стріляти в уланів-утікачів, які безладно дерлися стежкою, а повз них донизу стрибали камінці.
Ґлентон послав групу з п’ятьох людей у погоню, а сам повернувся разом із суддею і Баткетом. Вони зустріли решту загону, разом повернулися на місце бойні, зійшли з коней і почали грабувати трупи, які лежали на вулиці поруч, ніби мертвий оркестр, американці розбивали мушкети об стіни будинків, ламали шаблі та піки. Виїжджаючи з міста, вони зустріли тих п’ятьох вершників, які вже поверталися. Улани зійшли зі стежки і розбіглися по лісу. За дві ночі, отаборившись на вершині крутого пагорба над широкою центральною рівниною, вони побачили в пустелі точку світла, схожу на відблиск самотньої зірки в озері цілковитої темряви.
Скликали раду. Полум’я великого багаття, розкладеного на шорсткій скелі, вирувало і звивалося, і вони вдивлялися в абсолютну темряву внизу, куди западала пітьма, ніби то був розкол у поверхні світу.
Як думаєте, вони далеко? запитав Ґлентон.
Голден похитав головою. Вони випередили нас на пів дня, відповів він. Їх не більш як дванадцять-чотирнадцять. Уперед вони нікого не посилатимуть.
А далеко до Чіуауа?
Дні чотири. Три. Де Дейві?
Ґлентон обернувся. Далеко до Чіуауа, Девіде?
Браун стояв спиною до вогню. Він кивнув. Якщо це вони, то за три дні будуть.
Як вважаєш, ми зможемо їх наздогнати?
Не знаю. Залежить від того, чи знають вони, що ми за ними женемося.
Ґлентон повернувся і плюнув у вогонь. Суддя підняв оголену бліду руку й почав перебирати пальцями під пахвою. Думаю, якщо ми зійдемо з цієї гори до світанку, сказав він, зможемо їх догнати. Бо інакше краще їхати в Сонору.
Вони можуть бути із Сонори.
Тоді краще їх схопити.
Ми могли б привезти скальпи до Уреса.
Полум’я то повзло по землі, то знову підіймалося. Краще їх схопити, повторив суддя.
На світанку вони спустилися на рівнину, як він радив, і вночі побачили вогонь мексиканців, що відбивався на сході в небі за вигином землі. Увесь наступний день і ніч вони їхали без упину, посмикуючись і нахилившись, як делегація паралітиків. Уранці третього дня вони побачили на рівнині перед собою уланів, чиї силуети виднілися проти сонця, а до вечора можна було вже й порахувати, скільки вершників напружено простують безлюдною камінчастою пусткою. Коли зійшло сонце, у тьмяному світлі на сході постали бліді тонкі стіни міста десь за тридцять кілометрів від них. Вони сіли на коней. Улани вишикувалися вздовж дороги кількома кілометрами південніше. Ніяких причин спинятися у них не було, як і сподівань на те, що можна втекти, але поки вони могли їхати, їхали, й американці знову погнали своїх коней уперед.