Вони пройшли високогірною лукою, вкритою польовими квітами, гектарами золотого жовтозілля, цинії та темно-фіолетового тирличу, дикими лозами блакитної берізки та широкою рівниною різноманітних квіточок, що тяглися, наче строката бавовна, до найвіддаленіших зубчастих країв землі, блакитних від туману, і до непохитних гірських хребтів, які здіймаються невідь-звідки, ніби гребені морських істот на світанку девонського періоду. Знову задощило, і вони їхали, згорбившись, у плащах, викроєних із жирних і напіввидублених шкур, у цих великих каптурах з простацьких шкір, що мали захистити від сірого ливного дощу, вони скидалися на наглядачів якоїсь незрозумілої секти, яких відправили навертати на свою віру найстрашніших звірів цього краю. Місцевість попереду була оповита хмарами і темрявою. Це були довгі сутінки, а вони все їхали, сонце вже сіло, місяць ще не зійшов, а гори на заході й далі тремтіли, обрамлені гуркотливими спалахами, і нарешті догорали, а тоді западала пітьма, і тільки дощ сліпо шумів, падаючи на нічну землю. До підніжжя вони пробиралися крізь сосни й оголені скелі, а потім їхали серед ялівців і смерек, а ще деінде великих алое і високих статечних стебел юки з блідими суцвіттями, що видавалися тихими і потойбічними на тлі вічнозелених рослин.
Вночі вони йшли вздовж гірського потоку дикою вузькою ущелиною, що задихалася між моховитих валунів, вони проходили попід темними гротами, де вода з присмаком заліза крапала і бризкала навсібіч, і бачили, як сріблясті нитки водоспадиків розділялися надвоє на гранях далеких пагорбів, які стриміли, як знаки, ніби небесні чудеса, такі ж темні, як земля, з якої вони постали. Вони перетнули згарище, де лежали зчорнілі стовбури, і поїхали далі повз розколоті на дві нерівні частини гладенькі скелі, на схилах тієї залізистої місцевості були старі стежки, прокладені вогнем, і почорнілі кістки дерев, убитих гірськими бурями. Наступного дня їм почали траплятися падуб і дуб, цілі ліси міцних дерев, дуже подібних на ті, які вони полишили в молодості. У западинах північних схилів серед листя лежав град, схожий на тектити, і ночі стали прохолодними. Вони промандрували на високогір’я, глибше в гори, у лігвища буревіїв, у дзвінку вогняну землю, де біле полум’я мерехтіло на вершинах, а земля пахла горілим кременем. Уночі в темних лісах цього світу до них озивалися вовки, ніби вони були друзями людини, а собака Ґлентона, скиглячи, біг риссю поміж безупинних шарнірів кінських ніг.
На дев’ятий день після виходу з Чіуауа вони перетнули гірський прохід і почали спускатися стежкою, яку ніби вирізьбили у скелі на висоті триста метрів над хмарами. Згори, із сірого ескарпу, за ними спостерігав кам’яний мамонт. Ідучи вервечкою, вони обережно вибирали, куди ступити. Проминули тунель, вирубаний у скелі, і з його другого боку побачили дахи міста в ущелині на багато кілометрів нижче від них.
Вони спускалися скелястими зигзагами і перетинали річища струмків, де форельки стояли на блідих плавцях і роздивлялися кінські носи на водопої. Пласти туману із металевим запахом і присмаком підіймалися з ущелини, наринали на них і плинули до лісу. Вони перегнали коней через брід далі на стежку і о третій годині дня під дрібним дощем в’їхали в старе кам’яне місто Хесус-Марія.
Коні процокотіли по розмитій дощем бруківці, обліпленій листям, перейшли через кам’яний міст і пішли вулицею, де крапало з карнизів галерейних будинків, уздовж гірського потоку, що протікав через місто. У гладеньких валунах у річці були видовбані ямки, щоб збагачувати руду, а пагорби над містом усі були в тунелях і риштуванні, порубцьовані штреками і відвальними хвостами. Кілька мокрих псів, що сиділи в дверних проймах, зустріли приїзд вершників-нечупар виттям, ті звернули на вузьку вулицю і зупинилися, мокрі як хлющ, перед входом до заїжджого двору.
Ґлентон постукав кулаком у двері, ті відчинилися, і звідти визирнув хлопець. Показалася жінка, поглянула на них і зайшла назад. Нарешті вийшов чоловік і відчинив ворота. Трохи п’яний, він притримував ворітницю, поки вершники один за одним в’їжджали на невелике залите дощем подвір’я, а потім зачинив за ними ворота.
Вранці дощ ущух, і вони вийшли на вулицю, обдерті, смердючі, прикрашені частинами людських тіл, як людожери. За поясом вони носили величезні револьвери, а в їхню огидну на вигляд шкіру глибоко в’їлися кров, дим і порохова кіптява. Вийшло сонце, і старі жінки з відрами та ганчірками, які натирали кам’яні сходи до крамниць, поверталися і дивилися на них, а крамарі, розставляючи свої товари, обачно кивали їм, вітаючись. Вони видавалися дивною клієнтурою в цьому торговому місці. Стояли, кліпаючи, перед дверима крамниць, де у вітринах висіли плетені клітки із зябликами та мідно-зеленими папугами, що стояли на одній нозі й неспокійно кричали. Там висіли ristras[168] сушених фруктів і перцю, грона цинового посуду звисали, як куранти, бурдюки зі свинячої шкури, наповнені пульке, звисали з балок, як роздуті туші на шкуродерні. Відправили людину по склянки. З’явився скрипаль, присів на кам’яний поріг і почав награвати якусь мавританську народну мелодію, і жоден з тих, хто йшов у своїх вранішніх справах, не міг відвести очей від блідих смердючих велетнів.