За годину їх наздогнали Керролл й інший американець Сенфорд, який також мешкав у тому містечку. Місцеві підпалили Керроллів салун. Священник причастив поранених американців, а потім відійшов і їх добили пострілами у голову.
Ще до настання ночі вони натрапили на conducta зі ста двадцяти двох мулів, що насилу дерлися вгору західним схилом, доставляючи циліндри з ртуттю до шахт. Вершники почули тріск батогів і крики arrieros[178] на зигзагуватій стежці далеко внизу, побачили навантажених тварин, що важко сунули біля самого краю прямовисної скелі, наче козли. Не поталанило. Двадцять шість днів від моря і лише дві години до шахт. Мули хрипіли й дерлися по осипищу, і їх підганяли люди в пошарпаному барвистому вбранні. Коли перший погонич побачив вершників над ними, він став у стременах і озирнувся. Колона мулів йшла звивистою стежкою близько кілометра, і коли вони, скупчившись, зупинилися, вдалині на зигзагах стежки можна було побачити групи по вісім-десять тварин, вони крутили мордами туди-сюди, і хвости передніх мулів були начисто обгризені задніми, ніби кісточки, а ртуть сильно пульсувала в гутаперчевих колбах, ніби мули перевозили таємничих звірів, кожен по парі істот, які ворушилися і важко дихали у роздутих сумках. Погонич мулів знову повернувся і подивився на стежку. Ґлентон уже був перед ним. Чоловік щиро привітався з американцем. Ґлентон мовчки проминув його, тримаючись внутрішнього боку скелястого проходу і небезпечно штовхнувши мула погонича, що стояв на уламках сланцю. Обличчя чоловіка спохмурніло, він повернувся й покликав своїх людей. Інші вершники саме проходили повз, примруживши очі, їхні обличчя були чорні від порохової сажі, як у кочегарів. Погонич зліз із мула і витягнув escopeta з-під захисних чохлів на сідлі. Цієї миті Девід Браун був навпроти, револьвер він тримав з іншого боку коня, тож зброя лишалася невидимою для погонича. Він перекинув револьвер над передньою лукою і вистрілив мексиканцю просто в груди. Чоловік незграбно осів і, коли Браун вистрілив у нього вдруге, упав зі скель у прірву.
Решта загону навіть не повернулася, щоб дізнатися, що відбулося. Усі впритул стріляли по погоничах мулів. Ті падали з коней на стежку чи зслизали з ескарпу і зникали внизу. Нижче на стежці погоничі розвертали своїх тварин, намагаючись утекти, а навантажені мули з побілілими очима дерлися на прямовисну стіну, наче величезні щури. Вершники вклинювалися між мулами та скелею і методично зіштовхували тварин з ескарпу, ті падали безшумно, як мученики, спокійно обертаючись у порожнечі і приголомшливо вибухаючи на скелях унизу кров’ю та сріблом з розбитих колб, ртуть майоріла в повітрі, хитаючись, великими пластами, часточками та маленькими тремтливими супутниками, зливаючись у різні форми і ринучи кам’яними арройо, як проривання якогось остаточного алхімічного роблення, відвар із таємної темряви серця землі, олень древніх, якого не наздогнати, на схилі гори був яскраво-стрімкий утікач, що на сухому шляху штормових стоків набував форми кам’яних заглиблень, квапився від одного скельного виступу до іншого, мерехтливий і спритний, як вугри.
Погоничі зійшли з виступу в падь, де крутояр здавався майже положистим, і помчали далі, падаючи з розгубленими криками серед ялівцевих кущів і сосен, поки вершники гнали за ними відсталих мулів. Вони божевільно мчали вниз скелястою стежкою, наче люди, віддані на поталу якомусь жахіттю. Керролл і Сенфорд відбилися від загону і, діставшись виступу, де зникли решта arrieros, спинили своїх коней і озирнулися на стежку. Там було порожньо, якщо не рахувати кількох трупів мулів з conducta. Пів сотні тварин скинули з ескарпу, і з вигину кручі вершники тепер бачили їхні розбиті силуети, розкидані по скелях, а калюжі ртуті яскравіли у вечірньому світлі. Коні тупотіли й вигинали шиї. Вершники поглянули вниз у ту зловісну пучину, а потім один на одного, але обговорювати не було чого, тож вони смикнули віжки й, пришпоривши коней, продовжили спускатися з гори.