Загін вони наздогнали вже у сутінках. Інші вершники вже спішилися на протилежному березі річки, і малюк з одним з делаварів відганяли змилених тварин геть від води. Керролл і Сенфорд вирушили до броду й почали переходити, вода сягала черева коней, і тварини обережно ступали між каменями, нестямно дивлячись угору за течією, де стрімкий спад з гуркотом виривався зі стемнілого лісу і падав у плямисту клекітливу заводь. Коли вони подолали брід, суддя перегородив їм шлях і схопив Керроллового коня за щелепу.
Де чорнопикий? запитав він.
Керролл подивився на суддю. Їхні очі були майже на одному рівні, хоча Керролл був верхи.
Не знаю, відповів він.
Суддя глянув на Ґлентона. Ґлентон сплюнув.
Скільки наших ви бачили на площі?
Не було часу порахувати. Трьох чи чотирьох підстрелили, наскільки я знаю.
Але не чорнопикого?
Я його там не бачив.
Сенфорд підторкнув коня. На площі не було чорнопикого, сказав він. Я бачив, як вони вбивали хлопців, і всі до одного були білі, як ми з тобою.
Суддя відпустив коня Керролла й пішов по свого скакуна. Двоє делаварів залишили загін. Коли вони почали підійматися стежкою, вже майже стемніло, загін відступив у ліс, поставив кінних вартових і отаборився, не розкладаючи багаття.
По стежці ніхто не пройшов. Спочатку ніч була темна, але перша зміна варти біля броду спостерігала за тим, як посвітлішало, коли місяць вийшов над каньйоном, а потім вони угледіли, як до води спустився ведмідь, став на протилежному березі річки, принюхався і повернувся назад до лісу. Перед світанком повернулися суддя і делавари. Із собою вони привезли чорношкірого. Він був закутаний лише у ковдру. Навіть без чобіт. І сидів верхи на одному з кісткохвостих мулів з conducta, тремтячи від холоду. Він зберіг тільки револьвер. І тримав його під ковдрою на грудях, бо більше не було де.
Дорога з гір на захід, до моря, йшла зеленими ущелинами, порослими виноградними лозами, де на них скоса дивилися і хрипко каркали довгохвості папуги та барвисті ара. Стежка йшла вздовж бурхливої каламутної річки, і на шляху було багато бродів, тож вони постійно переходили потік з одного берега на другий. Бліді водні каскади звисали зі стрімкої гірської стіни над ними, розлітаючись дикими випарами з високої гладкої скелі. За вісім днів вони не зустріли жодного вершника. Дев’ятого ж дня побачили старигана, який намагався зійти зі стежки перед ними, тростиною заганяючи двох віслюків у ліс. Дійшовши до того місця, вони зупинилися, Ґлентон повернув у бік дерев, де шаруділо мокре листя, й угледів старигана в кущах, той сидів самотньо, як гном. Віслюки звели очі, нашорошили вуха, а потім опустили голови й продовжили пастися. Стариган спостерігав за Ґлентоном.
Por qué se esconde?[179] запитав Ґлентон.
Стариган не відповів.
De dónde viene?[180]
Здавалося, що стариган не припускав навіть думки про діалог. Він згорбився серед листя, склавши руки на грудях. Ґлентон нахилився і сплюнув. Підборіддям вказав у бік віслюків.
Oué tiene allá?[181]
Стариган знизав плечима. Hierbas[182], відповів він. Ґлентон подивився на тварин, а потім на старигана. А тоді розвернув коня, щоб приєднатися до загону на стежці.
Por qué me busca?[183] гукнув йому вслід стариган.
Вони рушили далі. В долині вони бачили орлів та інших птахів, багато оленів, дикі орхідеї та бамбукові хащі. Річка в цьому місці була чималою, вона омивала величезні валуни, і звідусіль з високих густих джунглів лилися водоспади. Суддя їхав попереду з одним делаваром, тримаючи рушницю, заряджену маленьким твердим насінням нопалу, ввечері він майстерно розбирав тушки барвистих птахів, яких підстрелив удень, натирав їхню шкіру порохом, набивав кульками висушеної трави і пакував готові екземпляри у свої сакви. Між сторінками своєї книжки він клав листя дерев і рослин і, тримаючи обома руками сорочку, навшпиньки підкрадався до гірських метеликів, пошепки з ними розмовляючи, та сам суддя був не менш цікавим екземпляром для дослідження. Коли він сів, щоб записати щось у своєму гросбусі, підносячи його до вогню, Тоудвайн поглянув на нього і запитав, яка мета всього цього.