Світанкове сонце заскочило його скоцюрбленим під виступом скелі, коли він спостерігав за рівниною на півдні. Сидів так годину чи більше. На протилежному боці арройо паслося стадо оленів, поступово рухаючись далі. Незабаром малюк підвівся і пішов уздовж кряжу.
Цілий день він ходив тим диким високогір’ям і жменями їв сніг з гілок вічнозелених дерев. Він ішов звіриними стежками серед ялин, а ввечері опинився на крайовому скельному уступі, звідки можна було побачити похилу пустелю на південному заході, всіяну сніговими силуетами, що ніби відтворювали хмарний покрив, що вже рухався на південь. На скелях затвердів лід, і міріади бурульок на хвойних деревах виблискували криваво-червоним, відбиваючи сяйво вечірньої зорі, яке заливало прерію із заходу. Він сидів, притулившись спиною до валуна, і, відчуваючи сонячне тепло на обличчі, дивився, як воно зливається, спалахує і стікає, тягнучи за собою все небо, блідо-рожеве і кармазинове. Здійнявся крижаний вітер, і раптом ялівець потемнів на снігу, а далі були тільки тиша і холод.
Він підвівся і, поспішаючи, попрямував далі по сланцюватому камінню. Усю ніч малюк ішов. Зірки рухалися проти годинникової стрілки, Велика Ведмедиця поверталася, а Плеяди миготіли на самій вершині небесного склепіння. Він ішов так довго, що його пальці задерев’яніли і стали торохкотіти в чоботях. Його шлях уздовж скельного уступу заводив усе далі й далі в гори, край великої ущелини, і він не бачив, де можна було б звідти спуститися. Малюк сів, насилу скинув чоботи і почергово потримав обома руками свої холодні ноги. Він не міг їх зігріти, а його щелепу звело від холоду, і коли він спробував знову взутися, йому здавалося, що то він пхає в чоботи не ноги, а палиці. Коли йому нарешті це вдалося, він підвівся і затупотів онімілими ногами, знаючи, що віднині не можна зупинятися, поки не зійде сонце.
Стало ще холодніше, і попереду була довга ніч. Він не збавляв ходу, стежачи в темряві за голими гірськими пасмами, з яких здуло сніг. Зірки незворушно горіли, наче очі без повік, і вночі ставали дедалі ближчими, незадовго до світанку малюк уже йшов, спотикаючись, повз уламки твердої компактної породи найвіддаленішим кряжем, що тягнувся до неба, безплідним голим скельним хребтом, барвистий небесний дім оповивав скелі так міцно, що омиті зірки лежали біля ніг малюка, а мандрівні скалки охопленої полум’ям матерії постійно перетиналися навколо, рухаючись мапою без жодних розрахунків. У передсвітанковому світлі він досяг виступу і першим із усіх створінь цього краю відчув тепло сонця, що сходить.
Він заснув, згорнувшись калачиком серед каміння, притиснувши до грудей револьвер. Його ноги відтавали і горіли, прокинувшись, він лежав, дивлячись на небо блакитного фарфору, де два яструби повільно кружляли навколо сонця високо вгорі, чітко навпроти один одного, мов паперові птахи на жердині.
Цілий день він прямував на північ і у довгих вечірніх променях побачив з краю скелі зіткнення армій на рівнині внизу, далеке й тихе. Кружляли маленькі чорні коні, краєвид змінювався в блідому світлі, а гори за ними проступали стемнілими силуетами. Нападали і відбивали удар далекі вершники, і над ними линув слабкий струмок диму, а потім вони рушили у бік насиченішої тіні у долині, залишаючи за собою обриси смертних, які в цьому місці втратили свої життя. Малюк мовчки спостерігав за розгортанням подій, упорядкованим і безглуздим, доки войовничих вершників не поглинув раптовий натиск темряви, яка впала на пустелю. Перед ним лежала холодна, синя і невиразна земля, і сонце освітлювало лише високі скелі, на яких він стояв. Малюк рушив далі і згодом лишився сам у темряві, з пустелі повіяв вітер, а потерті дроти блискавок знову і знову поставали над західними межами світу. Він ішов по ескарпу, поки не дійшов до пролому в скелі, прорубаному каньйоном, що вів назад у гори. Малюк став і вдивлявся в цю пучину, де на вітрі сичали верхівки покручених вічнозелених дерев, а потім почав свій спуск.
Сніг засипав глибокі ями на схилі, і він борсався у них, тримаючись за оголене каміння, аж руки ціпеніли від холоду. Він обережно перетнув гравійний осип і спустився на протилежний бік повз уламки породи і маленькі вузлуваті дерева. Він знову і знову падав, обмацуючи все у темряві у пошуках точки опори, щоразу підводячись і намацуючи револьвер за поясом. Він був зайнятий цим усю ніч. А коли дістався скелястої тераси над каньйоном, почув струмок, який шумів унизу в ущелині, і пошкандибав далі, тримаючи руки під пахвами, наче втікач у гамівній сорочці. Він дійшов до піщаного водорию і пішов по ньому, так нарешті знову повернувшись у пустелю, де став, хитаючись на холоді, й оніміло видивлявся на хмарному небі бодай якусь зірку.