Малюк випив води з фляги, а потім їх оглянув. Зважаючи на декількох відсутніх, він ніяк не міг зрозуміти, хто пішов у розвідку, а хто загинув у пустелі. Кінь, якого йому привів Тоудвайн, був той самий, на якому новобранець Слоут вирушив з Уреса. Коли через пів години вони зібралися рушати, два коні не встали, тож їх довелося покинути. Малюк сидів, згорбившись, у розхитаному сідлі без шкіряної оббивки на коні мерця і перехилявся з боку на бік, а невдовзі, звісивши ноги і руки, почав хитатися вві сні, наче вершник-маріонетка. Прокинувшись, він побачив біля себе колишнього священника. І знову заснув. Коли прокинувся вдруге, поруч із ним уже їхав суддя. Він теж втратив капелюх і тепер носив вінок із пустельного чагарнику, що робило його схожим на видатного барда солончаків, але суддя дивився на вцілілого з тією ж усмішкою, що й раніше, начебто довколишній світ був приємний тільки йому одному.
Решту дня вони їхали між невисокими хвилястими пагорбами, вкритими кактусами чолья і глодом. Час від часу один із запасних коней зупинявся і стояв, хитаючись і маліючи позаду них. Холодного синього вечора вони спустилися довгим схилом на північ до безплідної бахади[195], де-не-де всіяної фук’єрією та бізонячою травою[196], й отаборилися в низині, цілу ніч там дув вітер, і вони побачили інші багаття в пустелі з північного боку. Суддя вийшов оглянути коней, вибрав з жалюгідної ремуди найменш годящого й упіймав його. Він провів його повз багаття і попросив когось притримати тварину. Ніхто не підвівся допомогти. Колишній священник нахилився до малюка.
Не звертай на нього уваги, хлопче.
Суддя знову покликав із темряви, куди не сягало сяйво вогнища, і священник застережливо поклав руку малюкові на плече. Але той підвівся і плюнув у вогонь. А тоді обернувся й подивився Тобіну в очі.
Думаєш, я його боюся?
Колишній священник не відповів, і малюк повернувся й пішов у темряву, де чекав суддя.
Суддя стояв, тримаючи коня. У світлі багаття було видно лише його блискучі зуби. Вони відвели коня трохи далі, малюк узявся за плетений reata[197], а суддя взяв круглий камінь завважки, мабуть, кілограмів сорок й одним ударом розтрощив тварині череп. З вух ринула кров, і кінь так важко грюкнувся на землю, що його передня нога зламалася з глухим хрускотом.
Чоловіки зідрали шкуру із задньої частини і, не випатравши тварини, відрізали великі шматки м’яса й смажили його на вогні, а решту нарізали смужками й розвісили коптити. Розвідники ще не повернулися, тож поставили кінних дозорців, а інші лягли спати, тримаючи зброю на грудях.
Ближче до опівдня наступного дня вони перетнули солончакову улоговину, де була зібрана колекція людських голів. Загін зупинився, і Ґлентон із суддею поїхали вперед їх роздивитися. Голів було вісім, кожна в капелюсі, і вони стояли колом обличчями назовні. Вдвох Ґлентон і суддя об’їхали те місце, Голден зупинив свого коня, спішився і штовхнув одну голову ногою. Ніби хотів переконатися, що решта тіла не зарита в пісок. Інші ж голови, в яких навколо очей розходилися зморшки, сліпо пильнували за ними, неначе учасники якоїсь праведної ініціації, що дали обітницю мовчання і смерті.
Вершники подивилися на північ. І потім рушили далі. За невисоким узвишшям у холодному попелі лежали почорнілі уламки двох фургонів й оголені торси тих, хто всередині. Вітер уже розвіяв попіл, і залізні осі коліс позначали силуети фургонів, як кільсони — кістяки кораблів на морському дні. Тіла були напівз’їдені, і коли вершники наблизилися, вгору злетіли граки, а два чорні стерв’ятники поквапно пошкутильгали геть по піску, розправивши крила, як закаляні хористки, непристойно посмикуючи своїми нібито ошпареними головами.
Вони пішли далі. Перетнули сухий естуарій пустельної низини, а вдень проїхали низкою вузьких проходів і виїхали на хвилясті пагорби. Тут відчули запах диму багать із соснових дров і до темряви вже в’їжджали в місто Санта-Крус.
Це місто, як і всі пресидіо на кордоні, суттєво зменшилося, порівняно зі старими часами, багато будинків стояли покинуті та зруйновані. Новина про прибуття вершників їх випередила, тож мешканці вишикувалися вздовж дороги, байдуже спостерігаючи за загоном: старі жінки в чорних rebozos, чоловіки, озброєні древніми мушкетами, зброєю з мікелетами[198] та рушницями, виготовленими з деталей, які недбало встромили у ложе з тополі, грубо витесане сокирами, ніби то була іграшкова зброя хлопчиків. У деяких навіть були рушниці взагалі без замків, які стріляли, коли сигарилу притиснути до запалювального отвору на стволі, після цього кам’яні ядра з річкового дна, що виконували функцію набоїв, зі свистом розсікали повітря згідно з власною чудернацькою траєкторією, як метеорити. Американці підострожили коней. Знову засніжило, і попереду вузькою вулицею розгулявся холодний вітер. Попри свій жалюгідний стан, вони з неприхованим презирством поглядали із сідел на це фальстафівське ополчення.
198
Стародавній різновид масивних ударно-кременевих замків, поширених в Іспанії, Португалії, Оттоманській імперії, Італії, Північній Африці та Балканах з кінця XVI по середину XIX ст. Слово виникло на позначення типу мушкетів, які використовувало іспанське ополчення (miquelete) під час Піренейської війни (1808–1814).