Вони їхали стежкою вздовж річки на північ. Дерева стояли голі, листя на землі прихоплене лусочками льоду, а поцятковані кістяні гілки тополі сильно вирізнялися на тлі стебнованої ковдри пустельного неба. Увечері вони проминули Тубак, покинуте місто із сухою пшеницею на озимих полях і вулицями, порослими травою. На одному ґанку сидів сліпець і ніби спостерігав за площею, і коли вони проходили повз нього, він звів голову, дослухаючись.
Щоб отаборитися, вони виїхали у пустелю. Вітру не було, тамтешня тиша, а також відкритість місцевості дуже сприяли будь-яким утікачам, ще й ніяких гір поруч, що їхні силуети могли б приховати ворогів. Вони підхопилися перед світанком і осідлали коней, а потім всі разом поїхали зі зброєю напоготові. Кожен уважно роздивлявся територію, і їхня колективна свідомість фіксувала рухи навіть найменшої істоти, доки всіх їх не об’єднали невидимі дроти пильності, і далі вони просувалися місцевістю в єдиному резонансі. Вони проминули покинуті асьєнди та придорожні могили і ближче до опівдня натрапили на сліди апачів, які знову пройшли до них на захід із пустелі по пухкому піску річкового дна. Вершники злізли з коней, і кожен узяв дрібку втоптаного піску з краю стежки й розтер між пальцями, перевіряючи на сонці піщинки на вологість, потім висипав її і подивився крізь голі дерева вгору вздовж річки. А тоді вони знову сіли на коней і поїхали далі.
Зниклих розвідників знайшли повішеними вниз головою на гілках паловерде, почорнілого від багаття. Їм пронизали підошовні зв’язки загостреними зеленими дерев’яними ткацькими човниками, і вони висіли голі й сірі над попелом згаслого вогню, на якому їх підсмажили, доки їхні голови не обвуглилися, мозок не забулькав у черепі, а з ніздрів не пішов пар. Загострені патички утримували їхні витягнуті язики, вуха їм відрізали, а животи розрізали шматками кременю, так що нутрощі звисали на груди. Кілька людей із загону кинулися з ножами, щоб зрізати тіла, а потім лишили їх у попелі. Дві темніші фігури були останніми з делаварів, а інші двоє — вандіменійцем і чоловіком зі сходу на ім’я Джилкрайст. Воїни-варвари не були до них ані прихильні, ані упереджені, тому всі постраждали й загинули однаково.
Уночі загін проїхав місію Сан-Хав’єр-дель-Бак, і у світлі зірок її церква виглядала урочисто і суворо. І навіть жоден пес не гавкнув. Там скупчилися хатини індіанців папаґо, в яких, здавалося, ніхто не жив. Повітря було прохолодне і прозоре, а місцевість тут і вдалині оповила така темрява, якої не порушувала навіть сова. Блідо-зелений метеор здійнявся над долиною позаду них, проминув угорі й безшумно зник у порожнечі.
На світанку на околицях пресидіо Тусона вони проминули руїни кількох асьєнд, а потім нові знаки вздовж дороги, де були вбиті люди. Трохи на віддалі на рівнині стояла невелика естансія, де будівлі ще курилися, а на живоплоті зі стебел кактусів сиділи пліч-о-пліч падальники, дивлячись на схід у бік обіцяного сонця, піднімаючи то одну ногу, то другу і розкинувши крила, мов плащі. Вони побачили кістки свиней, які здохли на ділянці за валькованими стінами, а посеред ділянки з динями угледіли ще й вовка, який припав до землі, виставивши худі лікті, і спостерігав, як вони їдуть. На півночі на рівнині лежало місто, окреслене тонкою лінією блідих стін, і вони зігнали своїх коней уздовж низького ескеру з гравію, а потім оглянули той населений пункт, передмістя і хребти голих гір удалині. Пустельне каміння лежало ланцюгами темної тіні, а вітер дув від сонця, яке важко осідало, пульсуючи на східних межах землі. Вони підострожили коней і вирушили на рівнину, як і за два дні до них — апачі чисельністю в сотню вершників.
Вони їхали шеренгою, тримаючи гвинтівки на колінах і розосередившись. Світанкове пустельне сонце палахкотіло над землею, і припутні поодинці й парами здіймалися з чапаралю, тоненько висвистуючи. Ще десь кілометр, і вони побачили апачів, які отаборилися біля міських стін на півдні. Їхні коні паслися серед верб у сухому річищі сезонної річки на заході від міста, а те, що скидалося на каміння й уламки, виявилося купою вбогих навісів і вікіапів, зроблених із палиць, шкур і брезенту із фургонів.
Вони поїхали далі. Загавкало кілька псів. Собака Ґлентона неспокійно гасав уперед-назад, і делегація вершників уже виїхала з табору.
Це були чирикауа-апачі, двадцять чи двадцять п’ять. Попри те, що сонце зійшло, було прохолодно, а вони сиділи на своїх конях напівголі, у самих набедрениках, чоботах і своєрідних шоломах зі шкіри з пір’ям, дикуни кам’яного віку, які намалювали на собі глиною таємничі символи, засмальцьовані й смердючі, масть їхніх мустангів вицвіла під пилом, коні гарцювали і видихали пару. Вершники були озброєні піками й луками, а деякі мушкетами, всі мали довге чорне волосся і застиглі чорні очі з налитими кров’ю матовими склерами, вони свердлили поглядом вершників, вивчаючи їхнє спорядження. Не перемовлялися навіть між собою, так мовчки проштовхалися на конях крізь загін, ніби виконуючи особливий ритуал, коли на певні клаптики землі треба наступити у певній послідовності, як у дитячій грі, але зі значно страшнішими ставками.