XVII
Від’їзд з Тусона — Нове бондарство — Обмін — Ліси сагуаро — Ґлентон біля вогню — Загін Гарсії — Парселена[219] — Божий вогонь — Колишній священник про астрономію — Суддя про позаземне, світоустрій і телеологію у Всесвіті — Фокус із монетою — Пес Ґлентона — Мертві тварини — Піски — Розп’яття — Суддя про війну — Священник нічого не говорить — Tierras quebradas, tierras desamparadas[220] — Тінахас-Атлас — Un hueso de piedra[221] — Колорадо — Золотошукачі — Юма — Перевізники — У табір юма.
Виїхали в сутінках. Зі сторожки над воротами вийшов капрал і закликав їх зупинитися, але вони не послухалися. То був двадцять один чоловік у супроводі собаки, а за ними їхав невеликий візок, до якого була прикріплена клітка з ідіотом, неначе для морської подорожі. За кліткою прив’язали барильце з віскі, яке спорожнили напередодні ввечері. Барильце спочатку розібрав, а потім знову зібрав чоловік, якого Ґлентон призначив тимчасовим бондарем в їхній експедиції, і тепер усередині була фляга зі звичайного овечого шлунку, яка містила десь три з половиною літри віскі. Флягу приладнали до отвору барильця, а решту заповнили водою. Так забезпечені вони проїхали крізь ворота і виїхали за стіни в прерію, яка пульсувала в смугастих сутінках. Невеликий візок кидало, він скрипів, а ідіот хапався за ґратки клітки й хрипко квакав у бік сонця.
Ґлентон їхав на чолі колони у виміняному рінґґольдовому сідлі, оббитому залізом, і в новому чорному капелюсі, який йому дуже пасував. Новобранці, яких уже було п’ятеро, посміхалися один одному, озираючись на вартового в сторожці. Девід Браун їхав останнім, він покидав брата в цьому місті, як виявилося, назавжди і був у такому кепському настрої, що міг би без жодного приводу застрелити вартового. Коли ж вартовий знову гукнув до них, Браун розвернувся в сідлі з гвинтівкою в руках, і чоловікові стало розуму сховатися за парапетом і більше їх не зачіпати. Дикуни виїхали їм назустріч у тривалих сутінках, і віскі обміняли на те, що лежало на розстеленій на землі ковдрі із Сальтільйо. Ґлентон мало приділяв уваги всьому процесу. Але коли дикуни виклали стільки золота й срібла, скільки задовольнило суддю, Ґлентон наступив на ковдру, збуцнув монети в купу каблуком, відступив і наказав Брауну все забрати. Манґас і його помічники похмуро перезирнулися, але американці сіли на коней і поїхали геть, і ніхто, крім новобранців, навіть не озирнувся на індіанців. Новачки знали про деталі оборудки, тож один із них під’їхав до Брауна і запитав, чи дикуни їх не переслідуватимуть.
Вночі вони не поїдуть, відповів Браун.
Новобранець озирнувся на постаті, що зібралися навколо барильця посеред тої пошарпаної почорнілої пустки.
Чому? запитав він.
Браун сплюнув. Бо темно, сказав він.
Вони вирушили від міста на захід уздовж підніжжя невеликої гори, через обжиту луговими собачками місцину, всіяну старими глиняними черепками з пічки для випалу кераміки, яка колись там стояла. Доглядач ідіота їхав за кліткою, поставленою на підмостки, а ідіот, учепившись за жердини, мовчки дивився на край, який вони проминали.
Тієї ночі вони їхали через ліси сагуаро до пагорбів на заході. Небо було затягнуте хмарами, і рифлені колони, які вони проминали в темряві, скидалися на руїни величезних храмів, які поважно вишикувалися у тиші, яку порушували тихими криками хіба що сичі-ельфи, які літали поміж них. Кактуси чолья, що рясно росли по всій місцевості, чіплялися за коней шипами, що пробили б і підошву чобота аж до кістки, вітер здіймався серед пагорбів і люто сичав цілу ніч дикою гадюкою поміж тієї безлічі хребтів. Вони їхали далі, а земля ставала дедалі висушенішою, і врешті тими місцями, де води зовсім не було, вони добулися до першого з багатьох jornadas[222] і там й отаборилися. Тієї ночі Ґлентон довго дивився на вуглинки багаття. Навколо нього спали його люди, але багато чого змінилося. Так багато пішло, дезертувало, загинуло. Усіх делаварів убито. Він спостерігав за багаттям, але якщо і бачив у ньому передвістя, йому було однаково. Він доживе до того, що побачить західне море, і що б не сталося по тому, він буде всякої години готовий до цього. Неважливо, чи триватиме його історія поміж людей і народів, чи закінчиться. Він давно відмовився зважувати наслідки своїх дій і допускати, як раніше, що доля дана людині, водночас він ніби присвоїв собі думку, що містить у собі все, чим міг бути у світі, і все, чим світ міг бути для нього, бувши власним статутом, викарбуваним на самому протокамені, він вимагав правочинності і, кажучи це, загнав би безжальне сонце до його остаточного затемнення, ніби наказав йому це ще багато віків тому, ще перед тим, як усюди пролягли шляхи, ще перед людьми і сонцями, із яких можна було б почати.