Навпроти нього сиділо дещо величезне й огидне, і його називали суддею. Напівголий, він щось писав у своєму гросбусі. У колючому лісі, який вони проминули, дзявкотіли маленькі пустельні вовки, а інші їм відповідали із сухої рівнини попереду, і вітер роздмухував вугілля, на яке дивився Ґлентон. Кістляві стовбури чольї, які сяяли у своїх розпечених переплетеннях, пульсували, мов палаючі голотурії у фосфоресцентній темряві морських глибин. Клітку з ідіотом підсунули ближче до вогню, і той невтомно пильнував за багаттям. Коли Ґлентон звів голову, побачив з іншого боку багаття малюка, який сидів навпочіпки, закутавшись у свою ковдру, і спостерігав за Голденом.
Через два дні вони натрапили на ватагу лахмітників під командуванням полковника Гарсії. Це були загони із Сонори, близько сотні вершників, які шукали гурт апачів під проводом Пабло. Хтось без капелюхів, хтось без штанів, хтось голий під мундиром, усі озброєні занедбаною зброєю, старими фузеями та «тауерівськими» мушкетами[223], луками та стрілами або просто мотузками, аби задушити ворога.
Ґлентон і його люди оглядали цю компанію із безжальним подивом. Мексиканці з’юрмилися довкола них із простягнутими руками, випрохуючи тютюн, Ґлентон обмінявся з полковником мінімальними люб’язностями й протиснувся крізь ту настирливу орду. Ці вершники належали до іншої нації, і вся земля на півдні, звідки вони походили, і будь-яка землі на сході, куди вони прямували, йому були байдужі, і край, і його тимчасові мешканці, водночас далекі і сумнівні за своєю суттю. Це почуття охопило весь загін ще до того, як Ґлентон повністю позбувся тої юрби, і кожен з них повернув свого коня вслід за ватажком, і навіть суддя не сказав нічого у своє виправдання за те, що має звідти піти.
Вони рушили в темряву до вибіленої місяцем пустки, що розкинулася перед ними, холодної й блідої, і місяць завис на краю кільця, в якому лежав інший, уже фальшивий місяць із власними холодно-сірими і перламутровими морями. Загін отаборився на вузькому уступі, де стіни сухого агрегату[224] позначали старе річище, там вони розклали вогнище і сиділи мовчки, а очі собаки, ідіота та кількох інших горіли в черепах червоними вуглинами, коли ті повертали голову. Полум’я хиталося на вітрі, вуглинки тьмяніли і спалахували вглибині, тьмяніли і спалахували, ніби то кров поштовхами витікала з якоїсь випатраної істоти на землі перед ними, і вони дивилися на вогонь, у якому є щось людське, оскільки без нього вони ніби меншають, стають вигнанцями, відділеними від свого походження вигнанцями. Бо будь-яке багаття — це всі багаття, перше й останнє. Незабаром суддя встав і пішов із невідомою місією, а за деякий час хтось запитав колишнього священника, чи правда, що колись на небі було два місяці, той глянув на фальшивий місяць над ними і відповів, що, може, так воно і було. Але премудрий Всевишній, запевне, засмучений буянням сомнамбулізму на землі, мабуть, змочив великий палець, нахилився з безодні й притиснув його до одного місяця, і той зашипів, згасаючи. І якби він знайшов інший спосіб, завдяки якому птахи правили б свою путь у темряві, можливо, він зробив би те саме і з другим.
Тоді постало питання, чи є люди або подібні істоти на Марсі чи інших планетах у небесній порожнечі, і тоді суддя, який уже повернувся до багаття і стояв поруч, напівголий і спітнілий, сказав, що там нікого немає, і в усьому Всесвіті люди живуть лише на Землі. Коли він говорив, його слухали всі: і ті, хто повернув голову в його бік, і ті, хто ні.
Правда про світ, сказав він, полягає в тому, що все можливо. Якби ви не побачили його весь від народження і тим самим не позбавили його тої дивної сутності, він постав би перед вами таким, яким є: фокусом із капелюхом на шоу лікарської трупи, гарячковим сном, трансом, населеним химерами, що не мають ані аналогів, ані попередників, мандрівним карнавалом, кочовим цирком-шапіто, кінцеве призначення якого, після багатьох стоянок на багатьох брудних полях, є невимовним і таким катастрофічним, що годі зрозуміти.
223
Вироблялися в лондонському Тауері з 1775 року і вважалися найкращою ручною зброєю з прикладом в Європі.