Всесвіт не щось вузьке, і лад у ньому не обмежений жодною широтою його задуму, пов’язаного з повторенням в одній частині того, що існує в іншій. Навіть у цьому світі існує більше незнаних речей, ніж відомих нам, і лад у видимому творенні, той, який ви самі йому надали, це ніби шворка в лабіринті, щоб не збитися зі шляху. Існування має власний лад, який не може осягнути жоден людський розум, бо сам розум є лише одним з багатьох сущих.
Браун сплюнув у вогонь. Ще одне твоє безумство, сказав він.
Суддя всміхнувся. Він склав руки на грудях, вдихнув нічне повітря, підійшов ближче до Брауна, сів і простягнув руку. А коли перевернув її, між пальцями зблиснула золота монета.
Де монета, Дейві?
Я скажу тобі, куди її запхнути.
Суддя махнув рукою, і монета блиснула над їхніми головами у світлі полум’я. Мабуть, він прикріпив до неї тонку нитку чи, може, кінський волос, бо вона, облетівши вогнище, повернулася до судді, а той спіймав її і знову всміхнувся.
Дуга, по якій обертаються тіла, визначається довжиною їхньої прив’язі, сказав суддя. Місяці, монети, люди. Його руки рухалися так, ніби він ривками витягував щось із кулака. Пильнуй монету, Дейві.
Він кинув її, монета окреслила дугу у світлі багаття й зникла в темряві. Вони пильнували за ніччю, в якій вона зникла, вони пильнували за суддею, і, пильнуючи за тим чи тим, усі ставали єдиним свідком.
Монета, Дейві, монета, прошепотів суддя. Він сидів прямо, а тоді підняв руку й усміхнувся всім навколо.
Монета повернулася з темряви, пролетівши крізь багаття з тихим високим дзижчанням, і хутко опинилася в піднятій руці судді, де щойно нічого не було. Слабкий ляскіт — і в ній монета. Хоча дехто казав, що він викинув одну і мав у руці іншу, схожу, а звук зімітував язиком, бо був хитрим старим malabarista, а сховавши монету, він сказав те, що всі і так знали: є монети справжні, а є фальшиві. Вранці дехто пішов туди, куди полетіла монета, але якщо її хтось і знайшов, то залишив собі. На сході сонця всі сіли на коней і продовжили подорож.
Візок із ідіотом у клітці котився позаду, а пес Ґлентона збочив зі шляху і біг поруч, мабуть, через певний опікунський інстинкт, що його діти викликають у тварин. Та Ґлентон покликав його, а коли той не прибіг, пустив коня набік від невеликої колони, нахилився і люто відшмагав собаку путами, погнавши його перед собою.
Вони почали натрапляти на ланцюги, сакви, голоблі, мертвих мулів і фургони. Каркаси сідел із геть обгризеним покриттям із сириці були вибілені негодою так, що стали подібні на кістки з рівчачками від мишачих зубів по дерев’яних краях. Вони їхали у краях, де залізо не іржавіє, а цина не тьмяніє. Ребристі кістяки мертвої худоби під клаптями висохлої шкури лежали, як рештки первісних човнів, що перекинулися у цій безбережній порожнечі, і вони, мертвенно бліді й суворі, проминали чорні висушені силуети коней і мулів, яких мандрівники знову поставили на ноги. Зневоднені тварини загинули, витягнувши на піску шиї в агонії, а тепер, сліпі, випросталися, криво похилившись, шматки почорнілої шкіри звисали з їхніх ажурних ребер, і вони спрямували довгі морди за нескінченним цугом сонць, які проминали над ними. Вершники їхали далі. Вони перетнули велике висохле озеро з низкою згаслих вулканів за ним удалині, які вишикувалися, як чималі мурашники. На південь, скільки сягало око, у річищі лави лежали ламані силуети шлаку. Під копитами коней алебастровий пісок формувався в дивовижно симетричні закрутки, наче залізні ошурки в магнітному полі, і ці форми виблискували й блякнули, резонуючи на мелодійному ґрунті, а тоді повертались кружляти над плаєм. Ніби навіть найменша осадкова порода містила певні залишки чутливості. Ніби в тому, що ці вершники проїжджали тут, було щось настільки жахливе, що воно позначилося навіть на найдрібніших виявах реальності.
На узвишші на західному кінці плаї вони проминули грубо збитий дерев’яний хрест, на якому плем’я марікопа розіп’яло апачі. На хресті висів муміфікований труп із роззявленим ротом, схожим на грубу дірку, сама шкіра та кістки були пошарпані пемзою, звіяною вітром з озера, і крізь клаптики шкіри, що звисала з грудей, виднілися бліді гілки ребер. Вони їхали далі. Коні похмуро пленталися чужинським краєм, а кругла земля оберталася під ними, наче перемелюючи величезну порожнечу, у якій вони були. Через нейтральну суворість цієї місцевості всі явища тут набули дивної рівності, і ніщо, ні павук, ні камінь, ні травинка, не могло претендувати на першість. Сама ясність вищеперерахованого давала хибне уявлення про їхній звичний вигляд, оскільки око визначає ціле за окремою рисою чи частиною, і тут ніщо не було ані світлішим, ані більш затіненим за решту, і в оптичній демократичності таких пейзажів усі переваги стають химерними, а людина і камінь набувають спорідненості, якої не розгадати.