У ті дні вони дедалі більше виснажувалися й марніли під білим сонцем, а їхні запалі вигорілі очі були схожі на очі сновид, здивованих настанням дня. Скоцюрбившись під своїми капелюхами, вони скидалися на втікачів іншого, грандіознішого масштабу, істот, яких жадало сонце. Навіть суддя став мовчазним і замисленим. Він заговорював про очищення себе від усього, що висуває претензії до людини, але група, яка слухала його слова, вважала, що впорається з будь-якими претензіями. Вони їхали далі, і вітер гнав перед собою сірі порошинки, тож вони виглядали як сивоборода армія, сиві люди, сиві коні. Гори на півночі нахилилися до сонця хвилястими складками, дні були прохолодні, а ночі холодні, і вони сиділи навколо багаття, кожен у своєму згортку темряви в цьому згортку тьми, а ідіот спостерігав за ними з клітки на межі світла. Обухом сокири суддя зламав гомілкову кістку антилопи, і гарячий кістковий мозок закрапав і задимився на камені. Вони спостерігали за ним. Темою була війна.
У хорошій книзі сказано, що той, хто візьметься за меч, од меча погине[225], сказав чорношкірий.
Суддя всміхнувся, його обличчя блищало від жиру. А яка правильна людина погодилася б на інше? запитав він.
Хороша книга насправді вважає війну злом, сказав Ірвінґ. Але там у ній повно історій кровопролитних війн.
Не має жодної різниці, що люди думають про війну, сказав суддя. Війна триватиме. Так само можна спитати людей, що вони думають про камінь. Війна була завжди. Ще людини не було, а війна вже чекала на неї. Найперше ремесло чекало свого найпершого майстра. Так було і так буде. Так і не інакше.
Суддя повернувся до Брауна, від якого він зачув невиразний шепіт чи заперечення. О Дейві, сказав він. Ми тут віддаємо шану твоєму ремеслу. Чому б не вклонитися злегка один одному. Визнаймо один одного.
Моє ремесло?
Звичайно.
А яке в мене ремесло?
Війна. Твоє ремесло — війна. Чи ні?
А не твоє?
І моє теж. Навіть дуже моє.
А як же твої записники, гральні кості та інше?
Ремесло війни охоплює всі інші ремесла.
Саме тому війна триватиме?
Ні. Вона триватиме, бо молоді її люблять, а старі люблять її в молодих. І ті, хто воював, і ті, хто не воював.
Це твоя думка.
Суддя всміхнувся. Люди народжені, щоб грати. І тільки для цього. Кожне дитя знає, що грати благородніше, аніж працювати. Воно також знає, що цінність або чеснота гри полягає не в самій грі, а в цінності того, що поставлено на карту. Щоб азартна гра мала сенс, потрібна ставка. Спортивна гра вимагає від суперників вміння та сил, а приниження поразки та гордість перемоги самі собою є достатньою ставкою, оскільки вони пов’язані з почуттям гідності самих винуватців і визначають їх. Незалежно від того, чи це випробування азарту чи гідності, усі ігри тяжіють до стану війни, тому що те, що ми ставимо, поглинає гру, гравця, усе.
Уявіть двох картярів, які не можуть поставити нічого, крім свого життя. Хто не чув такої історії? Як карта ляже. Для такого гравця цілий всесвіт, брязкаючи, функціонує до миті, яка покаже, чи загине він від руки іншого, чи той — від його руки. Чи може існувати більш надійне підтвердження людської гідності? Гра, розрісшись до свого остаточного стану, не зважає на жодні суперечки щодо поняття долі. Вибирати цю людину, а не іншу — це віддавати їй цілковиту і незворотну перевагу, і тільки тупий міг би вважати таке ґрунтовне рішення неправочинним чи позбавленим значення або і таким, і таким. В іграх, де ставкою є знищення переможеного, рішення зазвичай цілком зрозумілі. Людина тримає в руці певний набір карт, і внаслідок цього її стирають з лиця землі. Це природа війни, коли ставкою водночас є гра, влада і правомірність. З цього погляду війна є найсправжнішою формою ворожіння. Це випробовування волі однієї людини та волі іншої в межах більшої волі, яка змушена зробити вибір, оскільки пов’язує обох. Війна — це найвища гра, тому що вона силою веде до єдності існування. Війна — це бог.
225
«Тоді рече до него Ісус: Верни меч твій в місце його: всі бо, що візьмуться за меч, од меча погинуть» (Мт. 26:52).