– Це оперуповноважений Тарас Нагай, – представив того Скляр.
– Ілона Вітторіно. Приємно познайомитися, – усміхнулася жінка. Ця усмішка далася їй важко: не мала жодного бажання з кимось спілкуватися і, тим паче, усміхатися. Аби якось відволікти себе від важких думок, зосередилася на нових обличчях. Так завжди робила. Незвична зовнішність Скляра привернула її увагу, і цей прийом справді допоміг їй переключитися із щойно побаченої неприємної картини. Мимоволі роззирнулася: не була в цьому будинку бозна скільки часу. Здається, нічого не змінилося.
– Навзаєм, – промовив Тарас і швидко пішов до експертів, які якраз перебиралися на другий поверх. Відтак звернувся до них із якимось питанням – Ілона звідси вже не змогла розчути.
Понеділок, 21 січня 2019 року. 11:38
– То ви самі приїхали? – перепитав Скляр, коли вони, нарешті, присіли.
– Із двоюрідним братом. Він у машині з Богданком. Дитина спить, тож він…
– Дякую, – Єгор тільки на хвильку глянув на патрульного, який приніс йому кави. Молодий чоловік кивнув і мовчки пішов до колег на вулиці.
Скляр із задоволенням обхопив руками гарячий паперовий стаканчик. Слідчий мав велику надію на те, що кава його збадьорить. За сьогоднішній ранок це вже була третя. Він зняв кришечку, відсьорбнув і поставив напій на журнальний столик, що знаходився поряд. У приміщенні відразу запахло смачним гарячим «допіо».
– Він теж повинен підійти. Нам потрібно поспілкуватися, – якомога спокійніше пояснив Єгор, відчуваючи, як мозок, отримавши заряд енергії, починає працювати краще. «Якого дідька він не прийшов із вами, пані? Ви ж маєте розуміти, що поліція хоче спілкуватися з усіма». Насправді Валентин уже давно доповів Скляру, що разом з Ілоною їде і її кузен.
– Не знаю, що він зможе вам розповісти, – розвела руками Ілона. – Він тільки вранці повернувся з Мінська. Та й мене не було в місті. Мала деякі справи в Києві. Теж лише сьогодні приїхала, – тільки зараз вона відчула, як холодно в будинку. «Опалення не ввімкнене?» – здивувалася.
– Нам із ним усе одно доведеться поспілкуватися, – ввічливо усміхнувся слідчий. – Пропоную зробити так: ми з вами поговоримо, потім ви підете за Крістіною, але попередньо скажете своєму братові, щоб він підійшов до мене сюди. Добре?
– Гаразд, – змучено відповіла Ілона, усе ще продовжуючи роздивлятися слідчого. Помітила, що кожного разу, коли той примружувався, на лобі в нього з’являлися поздовжні зморшки. «Цього поліцейського можна легко запам’ятати. Не здивуюся, якщо чимало злочинців чули про нього саме завдяки його зовнішності».
– Навіщо ви їздили до Києва? – поставив перше запитання слідчий, приготувавшись занотовувати відповідь до свого ґаджету.
Здається, Ілона зовсім не здивувалася сучасному «нотатнику» Скляра. Хоч, як правило, люди із цікавістю сприймали цей незвичний в Україні спосіб занотовувати інформацію.
– Робота, – знизала плечима. – Я стоматолог. У Києві проходила конференція лікарів.
– Дитину ви із собою брали? – рука потяглася до кави. Цього разу він зробив кілька ковтків. Знову повернув стаканчик на місце.
– Ні, що ви. Як би я за малим там доглядала? Йому лише за два місяці рік.
Скляр трішки довше, ніж вартувало б, затримав на ній свій погляд. «Ця жінка здатна причаровувати», – подумав. Вона не була аж такою гарною, однак надзвичайно мила. Із такими часто буває набагато приємніше, ніж із красунями. І пам’ятаєш їх довше.
– Лишили на брата? – повернувся до реальності слідчий.
– Ні, я ж кажу, він літав у справах до Мінська. Теж тільки сьогодні повернувся.
Єгор звузив очі: обох не було в місті на момент скоєння злочину. Збіг?
– Із ким же ви залишали дитину? – поцікавився поліцейський.
– Із нянею, – просто пояснила Ілона.
– Часто користуєтеся її послугами? Де ви, до речі, її знайшли?
– Та не треба було довго шукати. Це дівчина-студентка, наша сусідка. Вчиться на медсестру в медколеджі. Дуже серйозна й надійна. Уже не раз я користувалася її послугами. Коли одна виховуєш дитину і при цьому змушена працювати, няня – просто необхідність.
Скляр подивився кудись за спину Ілони Вітторіно. Жінка автоматично озирнулася. Виявляється, їхню розмову слухав той самий коп, який щойно так неочікувано кинувся поперед неї.
– Усе гаразд? – поцікавився Єгор, помітивши зніяковіння жінки.
– Так, – усміхнулася.
Єгор із Тарасом непомітно перезирнулися. Від них не приховалася ніяковість жінки, коли вона зрозуміла, що слухає її не лише Скляр. З іншого боку, певно, кожен би в подібній ситуації так почувався.