– Н-ні… Просто в мене були деякі документи із суду в його справі. Тож… А взагалі… мені не потрібен був привід, аби сьогодні приїжджати. Я завжди могла завітати просто так, – із гордовитим викликом проказала Віталіна.
– Щось важливе в тих документах? – не відступав слідчий.
– Не сказати, що аж надто. Даруйте, я не маю права розголошувати: адвокатська таємниця.
– У вас адвокатська таємниця, а в нас тут навмисне вбивство, – грізно зауважив Єгор.
– Навмисне? – очі розширилися від здивування.
– То що в тих документах?
– Нічого особливого, – збрехала Волошко. – Інформація про те, на коли призначили наступне слухання. Бачте, суддя захворів…
«Не можна так очевидно брехати! – відразу дорікнула собі за необачність, адже бовкнула перше, що спало на думку. – Йому раз плюнути перевірити!»
– Тож слухання перенесли на невизначений термін.
Слідчий спокійно щось занотував у телефон. Волошко облизала пересохлі від хвилювання губи, не відводячи погляду від смартфону копа: жодного шансу підгледіти, що він там друкує.
Скляр прекрасно розумів: Волошко хоч і намагається тримати себе в руках, однак він їй дошкуляє своїми запитаннями. Поряд з останньою нотаткою поставив позначку: БРЕШЕ!!! ПЕРЕВІРИТИ ІНФОРМАЦІЮ ПРО СУДДЮ!!!
– Ми переглянули телефон убитого: від вас було кілька дзвінків до жертви, але жодного разу він так і не відповів, – продовжив розпитувати, ніби нічого й не сталося. Перед очима знову постав Ромка. Точніше, мертве обличчя колеги. Так, ніби він і справді був у момент смерті з ним. Єгор відігнав від себе образ.
– Як він міг відповісти, якщо його вбили? – із подивом запитала Віталіна, несподівано спіймавши на собі погляд помічника слідчого. Багато часу молодій жінці не знадобилося, аби зрозуміти, що за нею непомітно спостерігає ще і він. «Потрібно бути обачнішою».
Скляр посміхнувся:
– Ну, вчора вдень він був живий.
– Звідки я можу знати, чому він не відповідав? Зайнятий був. Можливо, порядкував у кав’ярні. Коли він займається справами, для нього нічого і нікого не існує. Навіть доньки.
Єгор звузив очі: «Ти ж щойно казала, що діти для нього – найголовніше».
– Справи в кав’ярнях ішли добре? – приєднався до розмови Тарас.
– А хіба ви не чули про його кав’ярні? Гадаю, кожен рівнянин був у котрійсь із них хоча б раз. Вони дуже популярні. Хіба багато в Рівному чи навіть в Україні справжніх італійських кав’ярень?
Із цим поліцейські не могли не погодитися. Навіть Єгор, який жив у цьому місті зовсім мало часу, і той уже встиг побувати там. І справді обслуговування чудове, кава – ще краща. І чимало людей.
– Яким майном володів убитий? – поцікавився Тарас.
Віталіна знизала плечима:
– Бізнес у Рівному, будинок і так само бізнес в Італії. Теж кав’ярні. Тільки там у нього їх три. Це все.
– Ви часом не сварилися? – запитання Скляра ставали все більш неприємними. Чого не можна було сказати про його усмішку: така ж безпосередня і, здається, невинна. Немов він розпитує не про вбивство, а про вчорашнє кавування в колі друзів.
– Ні, у нас були хороші стосунки, – голос дівчини здригнувся, вона опустила голову і мало не розплакалася.
– Перепрошую, я не хотів вас засмутити. – «Бреше, сучка», – Єгор позирнув на свого напарника: вони чудово зрозуміли один одного.
– Усе гаразд, – відповіла молода жінка, акуратно витираючи очі, аби не пошкодити макіяж.
– Ви маєте підозри з приводу того, хто міг убити пана Вітторіно?
– Жодних уявлень. На жаль.
– Можливо, він із кимось ворогував? – спробував наштовхнути на думку Скляр.
– Хтось йому погрожував? Це могли бути на вигляд зовсім невинні погрози, – підказав Тарас.
– Н-ні. Нічого такого мені не відомо. Єдина людина, із ким він мав погані взаємини, це його дружина. Найперше – через сина, якого вона йому забороняла бачити.
– Чому вони розійшлися? Це пані Вітторіно подала на розлучення? – поцікавився Скляр.
– Так, вона. Чому розірвали шлюб? Не знаю. Мабуть, не зійшлися характерами.
Єгор на хвильку замовк. «Ти знаєш, чому вони розбіглися», – резюмував подумки.
– А яким був Мáрко Вітторіно? Маю на увазі, який за вдачею? Можете розповісти?
Віталіна Волошко ненадовго замислилася, потім відповіла:
– Запальним.
– Запальним?
– Так. Ну, не те що надто, але часом бувало. У нього міг раптово змінитися настрій із гарного на поганий і навпаки. Бувало, ні з того ні з сього дратувався. Проте я завжди приписувала це його італійському темпераменту. Він не був злим від природи, це точно, – молода жінка згадала їхню останню сварку.
– Де ви були в ніч скоєння вбивства? – ошелешив своїм новим запитанням слідчий.