Замісць чудних галицьких слів — перейнявся ідеєю, думкою, відчит, треба писать: пройнявся, проймається ідеєю, читання. Moi гості часом инколи переглядають номері „Дніпрових хвиль", котрі лежять на столі. Йім кидається ввічі заголовок „Відчити", бо стоіть навидноті, як заголовок, надрукований великими буквами окроми од текста. — Що це заслово? чи отчети, чи що? — питають у мене. Я й кажу: зьмініть галицьке від на украiнське од, і вийде—одчити. Але вони кажуть, що не втямлять значіння слова—одчити. Та й не диво, бо приставка од чи від в усіх славянських мовах назначує рушiння осторонь од предмета, а не до предмета, або рушіння в самому предметі. Галичани не потрапляють ставити приставки.
Таких добродіiв, як „рух, ріжний, та від" треба зовсім вилучить (исключить) з украiнського пісьменства, бо вони страшенно шкодять чистоті украінськоі мови. Добродій рух, як вхопляний в полон з чужоі мови, вже помстився за його крадіжку, як Самсон над филистимцями, наплодив ділу серію слів просто таки диких прояв (чудовищ) і сьмішних, як от: руховний, відруховність, рухінє (рушіння), рухаються, а д. Ковалів, (Засів № 29) пише: гусениця „рухає" своім гострим „краєм", це б то ворушить свій гострий кінець. І в „Світлі" є це — вони рухаються. Це „вони рухаються" (ворушаться) було обсьміяне ще за живоття М. Старіцького двадцять год передніше. Нехай собі галичани вживають— від, але це слово нехай зостається й надалі провинціяльним, і не претендує стати всеукраiнським, бо Украiну Господь не скривдив в йіі багаті мові. В нас є своі одповідні слова — і од, і окроми, і опрічній, і нарізний, є навіть слово — лічить, бо всі ж скрізь лічать гроші, що вже наші газетчики дорешти повикидали, певно щоб збіднить багату украінську мову...
V
В декотрих наших пісьмеників я прикмітив навить щось патологичнє в мові. Один украiнець каже міні: „такі міні противні слова — хіба, сливе, окроми, що ви йіх нігде не знайдете в моiх писаннях". Я питаю в його: — а щоб ви сказали, якби Андреєв або Л. Толстой сказали, що йім противні слова: развЪ, почти, отдЪльно? А він тільки дивиться на мене та й каже: — нічого не сказав би. Другий добродій каже міні, що слова — опрічній та зависність (канів. пов.) погані. Але с такими вередами можна дійти до того, що й уся украінська мова здаватиметься йім поганою. Патологичня мова небіжчика М. Старіцького відома кожному.
Колись Тарас Шевченко казав: „Доборолась Украiна до самого краю; своі діти гірше ката йіі роспинають". Само по собі він натякає на дідичів панщаників. Тепер в нас роспинають вже саму народню мову, та що й нахрапом, необачно, навить не думаючи й не гадаючи за саме животіння нашого пісьменства, як люде надто вже наівні. За мову наших классичніх пісьмеників ніхто й не дбає й не думає, неначе йіх і на світі не було, і навить потроху псують йіі при виданнях. Чудні ми люде!
„І на сторожі коло тебе поставлю слово"! пророкував Шевченко, бо знав, що наше слово єсть великий і єдиний захист, велика сила, котра тільки й зосталась у нас, як орудний нашоi народньоі просвітности, розвитку й широкого массового прогресса. У нас проф. Грушевський с компанією „Ихъ благоутробій" і галицьких, і украiнських партійників необачно ламають і трощать цей захист на сьмішки та на глум усі Украіні й... йіі ворогам.
І вийшло так, як казав Шевченко, неначе він за це все знав:
Дурніi і гордиі ми люди
По всіх шляхах по всій усюді!...
Сами для себе живете,
Заплющивши пісьменні очі,
А на громаду хоч наплюй—
Вона капуста головата!...
Не дурень—сам собі міркуй...
Про наших газетчиків і справді можна тепер сказать: — а на украінську публіку — хоч наплюй, бо вона - капуста головата. Один добродій таки й признався в статті з гордовитою щирістю, що, мовляв, видаючи „Громадську думку", ми „за публіку не думали". Він і забуває, що пісьменики животіють для громадянства, для публіки, а не публіка животіє для йіх. Бо публіка ж читає й купує йіх часописі, а не коні та вівці.
А небіжчик Грінченко, що був чоловік з великим далекосяглим розумом, добре розшолопавши та помитикувавши про тенденції проф. Грушевського й „Ихъ благоутробій" з йіх багажем „умоначертань, постережень та загострень", сказав:
— Ще не вмерла Украiна, але може вмерти;
— Ви самії йіі ледачі ведете до смерти.
З якоi причини виникла в його в душі така сумна думка, ніби крик одчаю? Небіжчик нераз жалівся міні на завсідні партійні змагання в украiнських кружках, та на те, що добродій Грушевський заводить на Украіні чудну галицьку мову й правопис і силує усіх украiнських пісьмеників писати такою мовою, щоб підвести й будущу украінську книжню мову під мову своєi „Історіі Русі — Украіни". Але, казав він, під його мову неможна підібраться ні на який спосіб, та навряд, чи хто й схоче хоч трохи підібраться під неі.