Нема що й казати, що наші пісьменські мовні стосунки з галицькими пісьмениками закостричились (обострились) в останній час, і закостричив йіх проф. Грушевський своіми тенденціями й замірами, котрі можуть допровадить наше пісьменство як не до погибілі, то принаймні до мизернаго чевріння, а не до широкого нормального розвитку. Воно розвиватиметься так, „як мокре горить", як кажуть в нас на селах.
На багатьох прихильників украiнського пісьменства вже найшов навить острах (опасеніе) за саме животіння украiнського пісьменства в будущому часі, як вони міні признавались...
Але я ще передніше писав, що треба одрізнять сьогочасну „часописну й газетну украінську мову", перейняту украiнськими переймачами од галичан,— од мови теперішних наших пісьмеників, та й деяких сутрудовників в тіх газетах та журналах, дерзкіших на вдачу, самостійних в пересвідченнях, котрі мають на пісьменську справу инчі погляди й пересвідчення й пишуть теперички, як й передніше писали, чистою мовою. Вже примітно й повертання на нормальну й педагогічну стежку і в деяких видавництвах для народа й дітей. От недавнечко видавництво „Украiнський Учитель", перенесене с Полтави в Киiв, те, що колись зумисне псувало й калічило мову на галицький зразець в книжечках, виданих для дітей, вже покинуло переднішу тактику й видало 10 останніх номерів книжечок задля дітей (од 36 до 46 номера), написаних чистою украiнського мовою без усяких „відів" та помешканнів і т. д. Але й передніше вже видавались опрічніми авторами книжечки для народа й дітей, де вже ставили — од, а не від, як от серія книжечок добродія X. Майстренка. Тільки в книжечці д. Богданова в № 43, видані „Украінским Учителем" є одна хиба: автор пише — окремо, замісць украiнського слова — окроми. Діти не знають, що то за окремо, та й батьки йім не витовмачять, бо... й самі не знають, що воно таке. Ці видання можна рекомендувать для батьків, як підхожі і мовою, і змістом до дитячого розуму.
Тимчасом в перших 36 номерах книжечок, виданих „Украі. Вчителем" нема й сліду „народности" в мові і в словах, і в етимологіi, а часом, і в синтактиці не знайдєш ні духу, ні кольорітности, ні живоі народньоі мови, та ще й скрізь розсипані слова: мешкання, від і т. д. для пропаганди галицькоi мови в массах...
Усі ці згадані мною проявки в нашому пісьменстві наводять мене на сумні думки, бо пісьменські виявці своєі псіхики й національноi вдачі уявки показали, що ми якийсь окромішній (исключительний) народ... а це не дуже спріяє розвитку нашого пісьменства. І недурно ж небіжчик Грінченко кинув такий сумний вірш по адресу украiнських пісьмеників. Я вже й не кажу за історичні околишні (внЪшнія) притичини, через котрі на Украіні пісьменство довго не могло розвиваться, і котрі й теперички стають нам на заваді для розвитку нашоi літератури... А тут на тобі ще одно лихо, ще з другого боку, і лихо не мале, бо стосується до питання нашого пісьменського животіння. Після сьогочасноі пісьменськоі плутанини й крутанини хоч починай наново - одродіння украiнською пісьменства вже не через околишні притичини, а своі, сказати б, домашні, хатні. Пісьменські гармидерники наробили такого гармидеру в украiнські літературі, од которого вона не швидко очумається.
Що мною сказано за прозаічню мову наших пісьмеників, засмічену польсько-галицькими словами, те я: саме доводиться міні сказати і за мову в віршах украiнських поетів. В йіх усіх вірші засмічені такими ж самими словами; у вciх трапляються польські слова: розпач, зненацька, вабить (надить), кроки, навить штука (искусство), прагне (жадає) і т. д. Найбілше зганжував своі гарні, дзвінкі, хоч часом надто риторичні вірші д. Чупринка, хоч може й механично, несамохіть. Ті ж самі хиби в мові трапляються навить і в віршах талановитого д. О. Олеся. В своєму невеличкому, написаному по—декадентський утворі: „Трагедія серця" стерчять ось які галицькі й польські слівця: облиш се (залиши це), шалені (скажені), крок ступлю (ступінь), дотик кучерів (доторкання), прагнути (жадать) і т. д. Невже д. Олесь думає, що наша публіка знає оті польські—дотики, кроки і т. д.? В поезіі усе повинно буть доладне (изящное), гарне: і картини, і образи, і вірші й мова, бо вірші це ж музика складів, рифм та слів. В наших поетів не розвите тонке почування музичности й доладности в формах віршів. Bipшi д. Олеся роблять і справді вражіння своiм журливим елегічним тоном і правдою, але як тільки наткнесся на якийсь розпач або дотик, то недоброхіть осьмiхнесся, ігарне вражіння на душу, на почування переходе в сьміх і псує суцільність вражіння в душі. А це ж дуже шкодить віршам. Якби навить в віршах Шевченка або Пушкина були натикані оті усякові польські кроки, дотики, прагне, розпачі і т. д. то й вони не мали б сили й доладности в мові, не вважаючи на свою високу вартість. В чудові, хоч і романтичні поемі д. Олеся: „Над Дніпром" мова в віршах вже чиста, чудова, народня; нема там ні дотиків, ні розпачу і т. д. і з цієі причини ця, сама по собі поетичня поема, дає суцільне гарне вражіння. Вона вся вилилась з душі поета в доладніх образах — типах, кольорітних картинах і на майдані, де дівчата зібрались грати веснянки, і на березі Дніпра, звідкіль русалки рушили на вигон до дівчат і на майдані пристали до йіх. Ця гарна поема—без спотикачів у мові, кладе поетичне вражіння на душу. І принцiи, і сімволи проведяні ясно, хто тільки знає украінську міфологію, або читав „Світогляд украiнського народа" та легенду „Запорожці". Але як рецензент цієі поеми (в „Кіев. ПочтЪ") не знає нашоі міфологіі, як не украінець, то й не добачає в йіі символів та ідей і на це надеремно вважає, мов на хиби в поемі.