Через два тижні «Старт» розгромив команду угорського гарнізону (7:1) і добрався до німців. 28 червня він познущався з команди артилерійської частини вермахту (теж 7:1), а 17 липня — зі збірної залізничників RSG (6:0).
19 липня угорці Знову спробували щастя, виставивши проти непереможних українських «вантажників» команду M.S.C. Wal, яка успішно виступала в закритому футбольному турнірі окупантів. І знову розгром — 5:1! Гоноровиті мадьяри зібрали команду GK SZERO з найкращих гравців своїх військових частин, але 26 липня «Старт» переміг і цих суперників з рахунком 3:2 (причому півтора тайма — до призначеного суддею пенальті — вів 3:0).
Головний редактор «Нового українського слова» професор Шгепа (колишній зав. кафедрою історичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка) понад усе побоювався, що німці запідозрять його в нелояльності. Перемоги «Старту» його лякали — промовчати про них у газеті не можна, але сипати «визволителям» сіль на рани не можна тим більш... Після гри з німецькою RSG газета писала:
«Зустріч закінчилася з рахунком 6:0 на користь киян. Але виграш цей аж ніяк не можна визнати досягненням футболістів „Старту“... Команда „Старт“, як це всім добре відомо, в основному складається з футболістів колишньої команди майстрів „Динамо“, тому й вимагати від них треба значно більше, ніж те, що вони дали в цьому матчі... Два м’ячі, забиті у ворота німецької команди, треба віднести на рахунок судді, бо забиті вони були з чистого „офсайду“».
Але ж судив гру німецький офіцер!..
На 6 серпня було призначено матч з командою зенітників Flakelf (Flak по-німецьки — зенітна артилерія, а Elf — число 11 або футбольна команда). Вона теж не знала поразок, постійно обігруючи гарнізонні команди, перемогла й «Рух». Німці, залишивши свої зенітки, старанно тренувалися в надії зупинити переможну ходу «Старту». Не допомогло: наші виграли 5:1. Цікаво, що за «Старт» на цій грі вболівали не тільки кияни, а й угорські військові.
За три дні, 9 серпня 1942 року, команди знову вийшли на поле стадіону «Зеніт». «Флакельф» жадав узяти реванш і зміцнив свій склад кількома професійними футболістами, які служили у вермахті. Незадовго до кінця рахунок був нічийний — 3:3, але на останніх хвилинах «Старт» забив ще два голи. Гра, за свідченнями очевидців, пройшла коректно. Після неї на пропозицію «Флакельфа» суперники разом сфотографувалися. На цьому знімку німці в білих футболках. Легендарний Микола Трусевич — п’ятий справа у другому ряду. Голова його не пов’язана закривавленим бинтом, як у Безрукова у фільмі «Матч». А вже оточення стадіону автоматниками — взагалі повна нісенітниця. Син динамівця Путистіна Владлен під час цієї гри подавав футболістам м’яч, що вилітав за межі поля. Він згадує, що гравці «Старту» відзначили перемогу в роздягальні, а потім продовжили в приватному будинку одного з уболівальників.
Проте саме ця гра увійшла в історію як «матч смерті». Вважається, що яскраву назву придумав Лев Кассіль, автор відомої повісті «Воротар республіки», за якою 1936 року в Києві було знято фільм «Воротар». До речі, його варто скачати з Інтернету хоча б заради пісні «Эй, вратарь, готовься к бою — часовым ты поставлен у ворот!..», яка надихала кілька поколінь радянських голкіперів. Але головне — там можна побачити довоєнне київське «Динамо»: воно виступає в ролі зарубіжної команди «Чорні буйволи». Щоправда, у воротах «буйволів» стоїть не Трусевич (у 1936 році він був у киян новачком), а інший динамівський воротар — Антон Ідзковський.
За тиждень після «матчу смерті» «Старт» удруге зустрівся з командою «Рух» і розбив її вщент — 8:0! А ще за два дні, 18 серпня, на хлібозавод приїхали гестапівці й забрали футболістів до камер сумнозвісного будинку на вул. Короленка, 33 (нині вулиця Володимирська). Що ж трапилось?!
Виявляється, гестапо одержало донос: у складі «Старту» грають офіцери НКВС, яким дано завдання наочно довести перевагу радянського спортивного духу та майстерності над німецькими.
Що спортивне товариство «Динамо» створив НКВС, німці добре знали. Вони не були дурні й розуміли: футболіст — це футболіст, хоч би й вважався формально офіцером. Але донос перетворив динамівців на ідеологічних диверсантів. Необхідно було вжити заходів. Гадаю, гестапо зробило це залюбки: адже перемоги «Старту», що не кажіть, псували німцям настрій...
Чий це був донос? Багато хто підозрював Швецова. Після двох поразок від «Старту» із загальним рахунком 0:10 граючий тренер «Руху» почувався вкрай приниженим. До того ж у нього були з київським «Динамо» давні рахунки: у 1930-ті роки його не взяли в команду з огляду на солідний вік. За тиждень після визволення Києва його арештували. На допитах у НКВС він твердив, що нічого не знає про донос і не має до нього жодного стосунку. Довести протилежне не вдалося. Швецов отримав за співробітництво з окупантами 15 років таборів, 1955-го був достроково звільнений і, повернувшися до Києва, працював контролером на Республіканському стадіоні. Я тоді не пропускав практично жодного матчу «Динамо», і, мабуть, він не раз перевіряв на вході мій квиток...
Ходили чутки, що футболісти додавали до білого борошна, з якого випікали хліб для німців, бите скло, — за це їх нібито й арештували. Якщо так, то не було ніякого доносу. Чи не Швецов вигадав цю байку? Її легко спростувати: адже Володимира Балакіна гестапо за кілька днів відпустило, дізнавшися, що в «Динамо» грав не він, а його брат Микола. Отже, справа була не в битому склі. Та й у разі скла усіх швидко б розстріляли за замах на здоров’я та життя громадян Великої Німеччини.
Вісьмох динамівців відправили до Сирецького концтабору. На Короленка, 33 залишився тільки Микола Коротких — до рук гестапівців потрапила фотографія, де він у формі офіцера НКВС. У застінках гестапо він і загинув: серце не витримало тортур...
Сирецький табір знаходився поруч з Бабиним Яром і вже тому асоціювався зі смертю. Його в’язнями були здебільшого «політичні», але частково і злочинці. Сотників і бригадирів призначали, як правило, з їхнього числа. Вони лютували, вислужуючись перед комендантом табору, садистом Паулем Радомскі, якого навіть у СС позаочі називали скаженим псом. Цей штурмбанфюрер дуже полюбляв власноруч розстрілювати тих, кого вважав винним. Найлегшим покаранням були 25 ударів палицею.
Табір був огороджений трьома рядами колючого дроту заввишки 3,5 метра. Ув’язнені жили в землянках. На день давали 200 грамів хліба і літр баланди. Доводилося їсти траву, кішок і собак. На роботу йшли рядами о п’ятій ранку і працювали з годинною перервою до дев’ятої вечора. Свиридовському та Гончаренку поталанило: вони лагодили взуття українських поліцаїв у шевській майстерні на вул. Мельникова, 48 і там же мешкали під охороною своїх «клієнтів». Путистін з Комаровим стали електромонтерами. Найгірше було позосталій четвірці (Трусевичу, Клименку, Кузьменку та Тютчеву), яку використовували на чорних роботах.
2 лютого 1943 року закінчилася Сталінградська битва. Німці оголосили триденний траур. Гестапо посилило репресії, а Пауль Радомскі лютував ще більше.
23 лютого бригаду чорноробів, куди входила четвірка футболістів, направили на Короленка, 33 виносити дрова з підвалу. Частину цих дрів відвозили на м’ясокомбінат. Тоді й сталася подія, що дала Паулю Радомскі черговий привід для розстрілу.
Є кілька суперечливих версій того, що трапилось. Найбільш схожа на правду розповідь Гончаренка. Хтось із бригади поцупив на м’ясокомбінаті ковбасу і, повернувшись на вул. Короленка, сховав між дровами. Німецький пес знайшов її й почав їсти. Один з ув’язнених, молодий вірмен, хряснув пса лопатою. На гавкіт у двір вибіг гестапівець і почав жорстоко бити хлопця. Кілька в’язнів заступилися за товариша. Офіцер пострілом впритул убив вірмена і разом із підмогою на місці розстріляв заступників. Решту відвезли в табір.
Пауль Радомскі розцінив це як бунт, за який має відповісти вся бригада. Вранці людей вишикували, наказали лягти на землю долілиць і кожному третьому вистрелили в потилицю. Клименко і Кузьменко виявилися третіми... Трусевич підвів голову — й теж отримав кулю. З четвірки вцілів тільки Тютчев. Він-то й розповів Макару Гончаренку про те, що сталося у дворі гестапо.