Припинилися його трапези з гостями ставки, під час яких він хизувався уривками знань з різних галузей. Після капітуляції Паулюса Гітлер став казати, що його просто нудить від генералів: усі вони віроломні, всі вони проти націонал-соціалізму. Незважаючи на це (чи саме тому?), він залишався верховним головнокомандувачем і втручався в усе. Наприклад, звелів побудувати надважкий танк для вуличних боїв, здатний трощити стіни будівель і таранити ворожі танки. «Зрозуміло, що така зброя, — пише Гудеріан, — могла виникнути тільки у фантазіях кабінетного стратега».
Після Сталінграда Гітлер до кінця війни повторював ту саму помилку, що і Сталін на її початку: забороняв своїм військам відступати. Через таку «стратегію» вони зазнавали величезних невиправданих втрат. Тому Сталін беріг фюрера: ніяких замахів на нього, це вам не Троцький! Заборонялося навіть бомбити «Вервольф», коли той став уже доступний для радянської авіації.
Утретє Гітлер мав приїхати під Вінницю 7 вересня 1943 року, в розпалі битви за Дніпро. Він вірив, що зупинить Червону армію на цьому рубежі. Але в цей час на півдні Італії висадились американці та британці. Італійський прем’єр-міністр маршал Бадольо уклав з ними перемир’я — фактично капітулював. Це означало, що союзники можуть невдовзі оволодіти всією Італією, а звідти до Німеччини рукою подати... Гітлеру стало не до польоту на Україну — треба було гасити італійську пожежу.
Більше він під Вінницею не з’являвся: у прусському «Вовчому лігві» йому було спокійніше (до часу). «Вервольф» він віддав фельдмаршалу Манштейну для штабу групи армій «Південь». Цікаво ознайомитися з враженнями Манштейна про цю ставку (цитую за його мемуарами «Втрачені перемоги»): «Робочі й житлові приміщення, які ми тепер займали, було оздоблено та мебльовано просто, але зі смаком, у дерев’яних будинках. Нас вразила система викопаних у землі таємно розташованих блиндажів для вартових, яка оточувала весь лісовий табір. Гітлер хотів, щоб його охороняли, але сама охорона мала залишатися для нього невидимою. У нас, на щастя, не було потреби охороняти себе в такий спосіб».
В останньому реченні звучить іронія на адресу фюрера, стосунки з яким у Манштейна, як і у більшості інших воєначальників, ставали дедалі напруженішими.
Охорона «Вервольфу» передала ставку групі армій «Південь» не просто так, а за актом (його копію за підписом унтерштурмфюрера СС Даннера мені показали у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї). В цьому акті відзначено, зокрема, що пістолети калібру 7,65 мм, біноклі та кишенькові ліхтарики відправлено до Берліна.
У перші дні січня 1944 року штаб Манштейна залишив «Вервольф» і теж вивіз усе більш-менш цінне, крім дерев’яних ліжок і стінних шаф. Не взяли тільки намертво вмуровану ванну Гітлера.
Цю ванну з підсвіткою бачив 13 березня після взяття Вінниці тодішній військовий комендант міста Ісай Беккер. Крім неї, в бункері фюрера були залишки паркету та шматки килима. Німці, спішно відступаючи, спалили дерев’яні будинки, а бункери підірвати не встигли. Але через три дні завдали контрудару, знову ненадовго заволоділи ставкою і тоді вже, пригнавши вагон з авіабомбами, влаштували три вибухи. Згідно із записами, які вів головний ад’ютант Гітлера Рудольф Шмундт, фюрер розпорядився «не залишити там жодних меблів, бо їх вивезуть до Москви й організують виставку». Невдовзі йому почне ввижатися страшніша перспектива: якщо він потрапить у полон, Сталін посадить його голим у клітку й накаже возити по СРСР...
Підриваючи бункери, німці поспішали й не дуже якісно виконали завдання. Цю роботу за них доробили в 1947 році за наказом Сталіна радянські сапери. Шарпонули на совість, і від бункерів залишилися лише розкидані по лісу глиби. Сталін явно прагнув знищити свідоцтво перебування Гітлера на території СРСР. Чи не тому, що сам він під час війни не виїжджав з Москви слідом за Червоною армією?
А тепер посміємося, згадуючи легенди, якими оточений «Вервольф». Виявляється, в бункері Гітлера було сховано славнозвісну Бурштинову кімнату (кращого місця, напевно, не знайшли в усій Європі). У ньому ж якась аматорська експедиція виявила «методом біолокації величезні маси металів, зокрема дорогоцінних — золота, платини». Є там під завалами й надсекретна лабораторія, де створювали страшну психологічну зброю — «душеподрібнювач» (тут масла у вогонь фантазії підлив фільм «СМЕРШ», який знімався на Вінниччині). Як розмістити всі ці дива поруч із Гітлером, щоб він не почувався пасажиром київської маршрутки в час пік? А дуже просто: його бункер мав сім підземних поверхів! Більш сміливі «дослідники» кажуть про дванадцять...
У вас уже горять очі? Хочеться взяти лопату, махонути до стрижавського лісу й копати під покровом ночі? Схаменіться! Сама Ванга сказала, що там під землею на кожного чатує смертельна небезпека! Отже з лопатою краще на свій город — будете живі й здорові.
Мені заперечать, що про сім підземних поверхів сповістив Ісай Беккер. Але де це документально зафіксовано? Самого Ісая Юлійовича вже не спитаєш, отож посилатися на нього можна сміливо. А якщо припустити, що він таке справді сказав, то в якому настрої та стані? Можливо, просто пожартував? Чи розповідав онукам казку, а хтось почув?..
Підкину-но читачам власну легенду. А може й не легенду. Влітку 2005 року я сидів у товаристві друзів за столом лісового ресторану під Вінницею. З іномарки, що під’їхала, вийшов сповнений гідності чоловік, дуже схожий на Юрія Візбора в ролі Бормана. Мої друзі були місцеві й знали цю людину: «Колишній міліційний начальник. Дуже розумний мужик. Нещодавно вийшов на пенсію». — «Звідки він родом?» — «Зі Стрижавки». — «А вік?!» — «Шістдесят з гаком».
Відтак мені стало не до шніцеля. Донька Бормана дивилася фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і сказала, що Візбор напрочуд схожий на її батька. Отже, цей солідний і впевнений чоловік — теж. Та чи ви повірите, що поруч із «Вервольфом» приблизно 1943 року народився двійник Бормана? При тому, що чоловіків тоді серед місцевого населення там майже не було...
Підійти та спитати: «Ви часом не син заступника Гітлера по партії?». Приїдуть його колишні колеги з райвідділу і відвезуть до психушки... Так я мовчки й поїхав. А вдома почав вивчати біографію Бормана й дізнався, що його слабкість до жінок була широко відома. Мабуть, невипадково будиночок стенографісток знаходився у «Вервольфі» поруч із його будинком, а у «Вовчому лігві» — поруч із його бункером. Але українські дівчата вродливіші...
До речі, у Бормана було десятеро законних дітей. Старший з них, теж Мартін, став священиком і замолює гріхи батька.
У 2011 році ставка «Вервольф» стала філіалом Вінницького краєзнавчого музею (це рішення прийняла обласна рада). Відтоді там «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» з експозицією, присвяченою рокам окупації, з виставкою бойової техніки часів війни. Проводять, звичайно, й екскурсії територією. Багатотонні уламки бункерів та басейн, який зберігся, залишилися незайманими. Ніяких розкопок, ніякої реконструкції!
Як на мене, це непоганий варіант. У кожному разі від нього не тхне комерцією, як у поляків у «Вовчому лігві». Ту колишню прусську ставку Гітлера стали здавати в оренду. Заплатив $140 000 — і цілий рік влаштовуй там хоч весілля, хоч корпоративи...
Та я взагалі б нічого не змінював у «Вервольфі». Лише встановив би як символ перемоги над вовком-людожером єдиний пам’ятник. Не пафосний, а ту саму глибу з написом: ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ.
Загадка Еріха Коха
За які заслуги йому зберегли життя
24 травня 1949 року в британській зоні окупації Німеччини контррозвідка арештувала непоказного чоловіка років п’ятдесяти, такого собі Рольфа Бергера. Після війни він оселився в містечку під Гамбургом і не спілкувався з сусідами. Вони знали тільки те, що він колишній сільськогосподарський робітник. Час від часу він відвідував у місті поважну самотню даму, чоловік якої пропав безвісти в останні дні війни. Фрау Клара зберігала вірність чоловікові, але радісно приймала гостя. Адже це й був її чоловік — гаулейтер Східної Пруссії та рейхскомісар України Еріх Кох...