Британці передали Коха польській владі. І тут почалися загадки. Досудове слідство тривало неймовірно довго — понад вісім років, хоч Коха звинувачували тільки в злочинах на території Польщі!
Журналісти, які з’їхалися з багатьох країн на суд у Варшаві, не сумнівалися у смертному вироку. Деякі заздалегідь сповістили про нього свої редакції, щоб виграти час. 9 березня 1959 року суд справді ухвалив Коху смертний вирок. «Кох — здох!» — бадьоро закінчила свій репортаж з Варшави газета «Радянська Україна». «Повішений», — прочитав я вже в 1990-і роки в «Енциклопедії Третього рейху», яка багаторазово видавалася в Москві під редакцією доктора історичних наук.
«Катюзі — по заслузі». Однак було прикро, що залишилися в тіні діяння Коха на Україні, де цей намісник Гітлера залишив свій головний кривавий слід. А потім я дізнався з випадкового джерела, що Коха не стратили! Він дожив у в’язниці до дев’яноста років і в листопаді 1986-го тихо помер уві сні... Журналістська вигадка? Та ні, джерело не брехало...
20 листопада 1941 року газета ОУН «Українське слово» опублікувала на чільному місці статтю «Знаменні рішення Фюрера». Йшлося в ній про створення Гітлером міністерства для окупованих східних земель на чолі з Альфредом Розенбергом. Газета назвала Розенберга людиною широкого формату і висловила надію, що його призначення «сприятиме скорій ліквідації нашого спільного ворога — жидівсько-московського большевизму, закладенню твердих підвалин під будову української державності». «З цією самою надією, — вела далі газета, — зустрічає український народ призначення пана Еріха Коха на пост державного комісара для України». І відзначила, що він «відомий німецький економіст».«Відомий економіст», посівши нову посаду, наказав підірвати Успенський собор Києво-Печерської лаври — символ національної гордості українського народу. Про те, що це був саме його наказ, дізнався від Геббельса і розповів у своїх мемуарах особистий архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. А щоб ніхто не сподівався на перетворення рейхскомісаріату Ukraine на українську державу, Кох зробив його столицею не Київ, а Рівне.
Газета «Українське слово» не зрозуміла чи не захотіла зрозуміти сенсу цих кроків і вже третій місяць збуджувала національну свідомість. 30 листопада вона вийшла з передовою статтею «Любов до Батьківщини». В ній були рядки, які референт Коха по пресі, напевне, підкреслив червоним олівцем: «Любити — це знову ж і ненавидіти. Ненавидіти всіх (виділено мною. — Авт.), хто хоче поневолити наш край». І хоча автор почав, зрозуміло, з більшовиків, ці слова виглядали в очах німців украй зухвало. Не допомогла опублікована за тиждень промова Геббельса «Винні жиди!». Не зарадила лихові «сенсація» в номері від 12 грудня: головний винуватець світової війни — Рузвельт, він душевнохворий і до того ж єврей! Не врятувала стаття «Жиди — найбільший ворог людства» (№ 81 від 13 грудня). Цей день став останнім для «Українського слова»: її провідних співробітників разом з Оленою Телігою та іншими близькими до редакції націоналістами арештувало гестапо. У лютому їх розстріляли в Бабиному Яру. А замість тої газети в Києві стало виходити цілком профашистське «Нове українське слово», яке — боронь боже! — не згадувало про українську державність.
Такий був дебют Коха в ролі рейхскомісара України. Він і його команда з кожним днем діяли все лютіше. Комендант Києва Ебергард видав наказ: усіх голубів у місті негайно знищити! «Хто триматиме голубів, буде розстріляний як саботажник» (слово «розстріляний» виділено в тексті наказу. — Авт.). А ось «Попередження», підписане самим Кохом: «Осіб, які зловмисно чи з необережності псуватимуть кабельні дроти чи прилади для передачі повідомлень або будуть знімати кабель чи дріт, який звисає у повітрі чи лежить на землі, вважатимуть винуватими в саботажі і КАРАТИМУТЬ СМЕРТЮ (саме так, великими буквами! — Авт.). Якщо неможливо виявити винуватого, то за наслідки відповідатиме та місцевість, де буде виявлено пошкодження мережі зв’язку»...
Мирні жителі, що зустрічали німців по-різному: хто з квітами, хто просто з цікавістю, а хто похмуро та нашорошено, тепер однаково ризикували бути розстріляними, по суті, ні за що. Часто — як заручники. Не дивно, що у відповідь в Україні став ширшати партизанський рух. У своїх спогадах Шпеєр і Гудеріан слушно пояснювали це «непотрібною жорстокістю» окупаційної влади на чолі з Еріхом Кохом. А генерали Хальштейн і Хойзингер прямо заявили, що дії Коха на українській території є «саботажем воєнних зусиль Німеччини».
Найбільш гостро критикував Коха його безпосередній начальник — рейхсміністр Альфред Розенберг. Він вважав, що слід ставитися до українців доброзичливо, — це забезпечить їхню лояльність і продуктивну працю для блага Рейху. Він настійно давав Коху відповідні вказівки, але той ними нехтував. Кох міг собі це дозволити: він був одним із перших нацистів (партквиток № 90), товаришував із Борманом, а головне, краще за свого міністра знав погляди фюрера. Марно Розенберг жалівся Гітлеру, що Кох «підриває волю населення до праці, називаючи українців колоніальним народом, з яким слід поводитись, як з неграми, за допомогою батога». Фюрер міг підписатися під цими словами, як під власними.
«М’якого» Розенберга судили в Нюрнберзі й 1946 року повісили. А Еріх Кох загадковим чином уникнув шибениці. Після суду він прожив 27 років у в’язниці польської служби держбезпеки в містечку Барчево. Передплачував десятки газет і журналів, дивився кольоровий телевізор — встиг побачити навіть Горбачова... Смертний вирок йому ніхто не скасовував, а не стратили його нібито через стан здоров’я! Це, мовляв, передбачено польським законодавством. Яку ж страшну хворобу у нього виявили? «А це, панове журналісти, лікарська таємниця!». Згодом з’ясувалося, що нацист № 90 мав... виразку шлунка.
У Польщі Кох був причетний до знищення 72 тисяч громадян, в Україні — майже двох мільйонів. Радянський Союз мав усі підстави вимагати видачі Коха для власного суду над ним. Уряд Польської Народної Республіки не відмовив би, звичайно. Проте Кремль цього не вимагав. Він явно не хотів зайвої уваги до Коха та до його діяльності на Україні.
Керівництво СРСР і КДБ безумовно знало, що Коха залишили в живих. Більш того, польська влада ніколи не пішла б на таке без згоди чи прямої вказівки Москви. І тут постає головне питання: кому та навіщо це було потрібно?
Відповідь я розраховував знайти на польських веб-сайтах: адже в Польщі замовчати щось було набагато складніше, ніж у СРСР, а до того ж варшавські журналісти неодноразово спілкувалися з Кохом у барчівській в’язниці. «Його не стратили через Бурштинову кімнату! — припускали відвідувачі форумів. — Сподівалися, що вкаже місце, де вона схована».
Тут варто нагадати її історію. Спочатку вона називалася Бурштиновим кабінетом і 1717 року була подарована прусським королем Петру Першому. Дочка Петра Єлизавета, зійшовши на трон, зажадала розширити Бурштиновий кабінет і зробити його ще розкішнішим. З цим завданням блискуче впоралися придворні майстри під керівництвом славнозвісного Растреллі. Бурштинова кімната стала безцінною окрасою палацу в Царському Селі, її називали восьмим дивом світу. 1941 року її захопили гітлерівці й вивезли до Кенігсберга, столиці Східної Пруссії (нинішнього Калінінграда). Там її до серпня 1944 року демонстрували у Королівському замку, а потім, рятуючи від бомб, розібрали і сховали в підвалах. Відтак ящики з нею зникли без сліду.