У липні 1942 року в районі Рівного почав діяти партизанський загін під командуванням капітана держбезпеки Дмитра Медведєва. Щотижня з секретного аеродрому під Москвою стартував літак, який скидав на парашутах поповнення для загону. Восьму групу десантників проводжав — нечувана річ! — сам Павло Судоплатов, начальник Четвертого управління НКВС СРСР. Це він у 1938 році в Роттердамі особисто ліквідував лідера ОУН Коновальця, а в 1940-му організував у Мексиці вбивство Троцького. Після початку війни Сталін зробив його відповідальним за розвідку, диверсії та терор на окупованих територіях. Під його орудою були сотні партизанських загонів, але особливого значення він надавав загону Медведєва. Точніше, людині, заради якої і приїхав на аеродром, — Миколі Кузнєцову.
Кузнєцов блискуче володів німецькою мовою, був товариський, мав арійську зовнішність і ще до війни працював на розвідку НКВС. «Особиста справа агента Кузнєцова, — читаємо у спогадах Судоплатова, — містить відомості про нього як про коханця більшості московських балетних зірок, деяких з них в інтересах справи він ділив з німецькими дипломатами».
Накласти б йому головою як «німецькому шпигуну», але врятувала війна. Кузнєцов пройшов спеціальну підготовку — і от парашут, рюкзак, а в ньому німецька форма й документи на ім’я обер-лейтенанта Пауля Вільгельма Зіберта.
«Зіберт» діяв у Рівному зухвало й удачливо, розстрілюючи серед білого дня значних німецьких функціонерів. Викрав навіть генерала, але Медведєв вимагав більшого — убити Коха. Кузнєцов обіцяв. Перший замах мав відбутися 20 квітня 1943 року під час параду на честь дня народження Гітлера, однак Кох не з’явився на трибуні. Третій запланували на Різдво, але Кох виїхав з Рівного двома днями раніше.
А між першим та третім замахами, наприкінці червня, була друга, найцікавіша спроба. Кузнєцов пішов на прийом до Коха з розвідницею Валентиною Довгер під виглядом її нареченого і мав застрелити рейхскомісара просто в його кабінеті. (Дивовижно, що один з вищих функціонерів Рейху погодився розглянути особисте питання невідомого обер-лейтенанта. Це міг і мав зробити хтось із його підлеглих).
Першою увійшла Валентина і пожалілася, що її, польку з німецьким корінням, відправляють на роботу до Німеччини, а в неї призначено весілля з герром Зібертом — він інтендант і приїхав за харчами для своєї фронтової частини. Кох вислухав і сказав: «Ідіть! Нехай він увійде».
«Зіберт» залишався в кабінеті Коха сорок (!) хвилин. Про що там була розмова, відомо лише з його розповіді, яку Медведєв відтворив у своїй книзі «Це було під Рівним». Кох поцікавився: «Звідки ви родом?» — «Зі Східної Пруссії. За сорок кілометрів від Кенігсберга у мого батька маєток».
Усе, це провал! Кох уже п’ятнадцять років гаулейтер Східної Пруссії і знає там усіх собак, не кажучи про поміщиків. Але замість уточнюючих запитань він недбало кидає: «Отже, ви мій земляк». І міняє тему — питає, який настрій в армії. А відтак радить Кузнєцову терміново повертатися на фронт, бо під Курськом невдовзі розпочнеться великий німецький наступ. Судоплатов пише, що був названий навіть конкретний термін: «У найближчі десять днів».
Кох видав «Зіберту» з доброго дива військову таємницю надзвичайної ваги! Гаулейтер-простак? Рейхскомісар-базіка?..
Крім Кузнєцова, правду знали тільки Судоплатов, Берія і Сталін. А Медведєв ні про що не здогадувався. Навіть про Курськ Кузнєцов йому тоді не сказав, а передав цю інформацію Центру по своєму радіоканалу. «Як ти міг не стріляти?! — гнівався Медведєв. — Адже кажеш, що мав у кишені пістолет на бойовому зводі!» Ліпше б він спитав, як могла охорона рейхскомісара не перевірити кишені незнайомця...
Кузнєцов виправдовувався, що було неможливо вихопити пістолет: з нього не зводили очей троє есесівців та вівчарка. Та чи були вони там узагалі під час розмови? Валентина їх бачила, але потім Кох міг наказати охоронцям вийти через задні двері. Щоб можна було спокійно розмовляти з невідомим обер-лейтенантом. Обговорити з ним плани на майбутнє. І почути від нього, зокрема, що зустрічати Різдво в Рівному буде шкідливо для здоров’я...
Я з інтересом переглядав серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», а проте, як і Мюллер, не довіряв Штірліцу. Щоправда, з іншої причини. Хотілося спитати: як міг агент НКВС у ролі штандартенфюрера СС не чинити воєнних злочинів, залишаючись «білим і пухнастим»? Риторичне запитання!
«В історії радянської розвідки були такі речі, які розумом людини не збагнути»...
Між Сталіним і Гітлером
Як генерал Власов не став маршалом
Тридцятиразовому чемпіону світу зі штанги Юрію Власову на старті його спортивної кар’єри всерйоз радили змінити прізвище: слово «Власов» було в СРСР символом зради. Громадяни з цим прізвищем нерідко дописували в анкетах: «Однофамілець, але не родич!».
А проте в грудні 1941 року в розпалі битви за Москву бійці 20-ї армії гордо називали себе власівцями. Ця армія не тільки встояла під натиском танків Германа Гота, а й відбила у ворога два міста: Солнечногорськ та Волоколамськ. Портрет командарма Власова надрукували услід за «Правдою» всі газети. Народилася солдатська частушка: «Говорили пушки басом, гром военный грохотал, генерал товариш, Власов немцу перцу задавал!..».
Як же сталося, що один із кращих сталінських воєначальників заробив замість маршальських зірок тавро зрадника? «Виявив легкодухість», — скаже він на закритому суді в 1946 році. Але це неправда: боягузом Андрій Власов не був.
Радянська влада оцінювала надійність громадян за анкетою та автобіографією. У Власова вони були бездоганні. Національність — росіянин. Соціальне походження — з бідних селян (краще б «із робітників», але й так добре — головне, не з експлуататорів і не з інтелігенції, про яку Ленін сказав, що вона вважає себе мозком нації, насправді ж вона «її гівно»). До революції навчався в духовній семінарії, але це через бідність, на гімназію грошей не було, а до того ж духовну освіту мав, як відомо, сам товариш Сталін. У Червоній армії — з 18 років, бився з Врангелем і Махном. Після громадянської війни командував взводом і ротою, потім батальйоном, полком, викладав тактику у військовому училищі. Чи був за кордоном? Так, але на завдання радянського уряду: працював військовим радником китайського лідера Чан Кайші, який воював з японськими загарбниками.
Власов повернувся з Китаю в 1939 році. На радянській митниці розсудливо не перечив, коли у нього відбирали отриманий від Чан Кайші орден Золотого Дракона. В армії після сталінської «чистки» гостро бракувало командних кадрів. Власову дали відому своєю розхлябаністю 99-ту дивізію, і невдовзі він зробив її зразковою. Його ставили за взірець іншим комдивам, до нього їздили по досвід. Маршал Тимошенко називав 99-ту кращою не ті1льки в Київському військовому окрузі, айв усій Червоній армії.
На початку 1941 року Власов уже генерал-майор і командує 4-м механізованим корпусом (28 тисяч осіб, 979 танків!). А потім була сімдесятиденна оборона Києва. 37-а армія Власова не дала німцям узяти його в лоб.
Після перемоги під Москвою — нова сходинка кар’єри. Сталін присвоїв Власову звання генерал-лейтенанта і в березні 1942 року призначив заступником Мерецкова, командувача Волховським фронтом. Це підвищення виявилося фатальним. Для Власова, яскравого лідера за вдачею, роль зама була обтяжливою, а Мерецков, пересічний воєначальник, вбачав у заступникові грізного конкурента і прагнув його позбутися.
Зручна нагода невдовзі з’явилася. 2-а ударна армія Волховського фронту ще в січні мала прорвати німецьку блокаду Ленінграда, але сама опинилась в оточенні серед лісів та боліт. Бракувало найнеобхіднішого — боєприпасів, харчів, пального. І Мерецков послав туди Власова «для перевірки». Там він за наказом Сталіна й залишився, замінивши командарма Кликова, який хворів і взагалі не виправдав надій.
Власов прийняв армію, яка вже не могла воювати. Люди хиталися від голоду, варили кору дерев, а Ставка вимагала наступати на північ у напрямку Ленінграда.