За умови чесної гри Вільфрид Штрик мав би відповісти:
— Армія не вирішує політичні питання, це справа Гітлера. Цитую його «Майн кампф»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі передусім лише Росію... Ця гігантська східна держава приречена на неминучу загибель». Смішно думати, що фюрер відмовиться від своєї головної мети, заради якої й розпочав цю війну.
Але замість цього Штрик сказав:
— Викладіть, будь ласка, свої думки в письмовій формі.
Вербування вдалося.
Власову запропонували переїхати з табору до Берліна, де він зможе створити штаб «Російського Визвольного Руху». Та спочатку слід підписати звернення до солдатів Червоної армії із закликом припинити опір і переходити на бік німців. Власов обурено відмовився:
— Як професійний солдат я не можу закликати до порушення солдатського обов’язку!
Однак до Берліна хотілося. І він виторгував право скласти власний текст звернення:
— У ньому буде засудження Сталіна і його кліки, але без заклику про перехід!..
Листівку розкидали з літаків уздовж лінії фронту. Навіть у такому вигляді вона дала великий ефект: тисячі перебіжчиків! Ішов вересень 1942 року, вермахт був уже на Волзі, на Кавказі, і червоноармійці з кожним днем зневірювались у перемозі.
До свого «штабу» Власов дуже хотів залучити генерала Лукіна, який був тяжко поранений під Вязьмою і потрапив у полон. Лукін ненавидів Сталіна, але, як свідчить Вільфрид Штрик, не вірив у бажання німецького уряду визволити народи Росії. Він спитав Власова:
— Чи визнані ви офіційно Гітлером? І чи дано вам гарантії, що Гітлер визнає історичні кордони Росії й буде їх дотримуватись?
Власов був змушений відповісти «ні».
— От бачите! — сказав Лукін. — Без таких гарантій я не можу співпрацювати з вами. З мого досвіду в полоні я не вірю, що у німців є хоча б мале бажання визволити російський народ. Я не вірю, що вони змінять свою політику. А звідси, Власов, будь-яка співпраця з ними піде на користь Німеччині, а не нашій батьківщині.
Власов був пригнічений. Він розумів, що Лукін має рацію, але не хотів почуватися зрадником.
— Багато мільйонів страждають під обома диктаторами, — сказав він, виправдовуючись, — але головний ворог російського народу все ж таки Сталін...
Йому вдалося залучити до «російського штабу» кількох полонених радянських генералів, яким, на відміну від Лукіна, не заважали принципи: Трухіна, Малишкіна, Благовєщенського, Закутного. Були й видатні полковники: комдив Буняченко та комдив Звєрєв, начальник ВПС Сибірського військового округу Мальцев... Власов прагнув створити з радянських військовополонених Російську Визвольну Армію (РВА), але Гітлер не давав згоди. Полонені цікавили фюрера як робочі руки на шахтах чи як «хіві» (від слова Hilfswillige) — добровільні помічники вермахту на тилових роботах. У крайньому разі допускалися в складі вермахту окремі російські батальйони під німецьким командуванням (вони з’явилися ще до Власова). Але про полки, а тим наче про дивізії Гітлер не хотів навіть чути: вважав, що росіян озброювати небезпечно та й немає потреби, бо перемога у нього вже в кишені...
Роль Власова обмежили пропагандою. Німці переконалися в неефективності своїх листівок типу «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича!». Червоноармійці, посміявшися, робили з них самокрутки. Очікувалося, що Власов знайде новий підхід.
У грудні 1942 року на Сталінградському фронті було розкидано звернення напівміфічного «Російського комітету» до бійців та командирів Червоної армії — так звана Смоленська відозва. В ній говорилося, що Комітет ставить за мету повалення Сталіна і його кліки, знищення більшовизму й укладення почесного миру з Німеччиною, яка не зазіхає на життєвий простір російського народу та його свободу. Було обіцяно ліквідацію колгоспів, захист трудівників від будь-якої експлуатації, свободу релігії, слова, зборів, друку і багато чого ще. А щоб це щастя здійснилося, листівка закликала червоноармійців «переходити на бік діючої в союзі з Німеччиною Російської Визвольної Армії». Всім при цьому гарантувалися «недоторканність і життя» (хочеться спитати: євреям та комісарам теж?). Підписали: генерал-лейтенант Власов — голова Російського комітету та генерал-майор Малишкін — секретар.
Першою, серпневою листівкою Власов ударив у спину Червоній армії, але там він принаймні не брехав так відверто. Цікаво, чи звіряв він ще свої вчинки із Суворовим, чи вже кинув цю безнадійну справу?
«Російський штаб» оселили в Берліні на Вікторіаштрассе, 10. Власов будував наполеонівські плани: з кількох мільйонів червоноармійців, що потрапили в полон, можна сформувати армію чисельністю до мільйона! А німці тим часом тримали його зі «штабом» під замком. «Грати на вікнах, убогі дерев’яні тапчани, на них — мішки із соломою. Заборона виходу в місто, — згадує очевидець. — Увечері замикалися також двері кімнат. Бідну їжу приносили з якоїсь їдальні, й солдати з охорони часто додавали дещо з власних раціонів, щоб трішки поліпшити харчування росіян». Ось так хтось із високого нацистського керівництва — можливо, й сам Гітлер — указав «визволителю Росії» його місце.
Після Сталінграда почалися зміни. Режим «російського штабу» м’якшав у міру відступу вермахту на захід. Все більше німецьких воєначальників доходило думки, що без російської армії не обійтися, треба її створювати. Під Берліном у селищі Дабендорф було відкрито школу з підготовки офіцерів для РВА. Проте сама РВА, як і раніше, залишалася пропагандистською фікцією, привабою для перебіжчиків. Російські батальйони у складі вермахту були підпорядковані не Власову, а німцям. Гітлер уперто стояв на своєму: «Тубільна армія небезпечна!».
У квітні 1943 року генерал Ліндеман, старий знайомий Власова, запросив його до своєї штаб-квартири у Гатчині під Ленінградом. Власов був щасливий: нарешті з ним поводяться як з рівним! У Ліндемана його, як то кажуть, понесло: він заявив, що захопить Кронштадт, якщо матиме дві дивізії російських добровольців. І додав, що гарантує успіх операції, бо знає розташування радянських гарнізонів. Згадаймо, що в липні 1942 року на допиті у того ж Ліндемана він не виказав ніяких секретів. Ось так за дев’ять місяців поступово, непомітно для себе самого народився повноцінний зрадник.
Далі — більше. Під час прощальної вечері в Гатчині Власов із келихом у руці подякував господарям і сказав, що буде радий прийняти їх у Ленінграді як своїх гостей. Він уже бачив себе правителем нової Росії... Це «нахабне висловлювання» стало відоме в Берліні. Власову заборонили будь-які виступи, пригрозивши повернути до табору військовополонених або віддати гестапо.
Випадок у Гатчині висвітлив головну рису Власова, яка визначила всю його долю: величезне честолюбство! Ця риса була рушійною силою його військової кар’єри, але вона ж і підштовхнула пристати на пропозицію німців.
Власов розумів, що в разі відмови його чекає принизливе життя в німецькому таборі, і якщо навіть пощастить повернутися до своїх, то генеральських зірок та колишньої слави йому вже не бачити. Добре як не посадять за те, що здався в полон.
— Німецький генерал, — говорив він ще під Москвою в присутності свого ад’ютанта Кузіна, — якщо буде звільнений з армії, не піде працювати двірником, бо має капітал. А от мені довелося б узяти мітлу, тому що я не маю капіталу, і спеціальності, крім військової, теж не маю...
Єдиним шансом досягти колишніх висот, а то й піднятися вище, було створення РВА. І Власов використав цей шанс, роздмухуючи в собі для самовиправдання ненависть до Сталіна. Так, він дійсно зневірився у «великому вождеві», але служив би йому вірою і правдою далі, якби не Волховський котел. Адже навіть Мерецков та Рокосовський, яких катували в застінках НКВС, не перекинулися до ворога, а Власова, за його власним визнанням у полоні, радянська влада нічим не образила. Отже, справа не в Сталіні й не у вербувальній майстерності Штрик-Штрикфельдта. Власов сам хотів бути завербованим, але так, щоб виглядати не зрадником, а ідейним борцем. От, напевне, й уся розгадка перетворення героя на зрадника.