Штрик і Власов старанно оминали у своїх бесідах одне дуже незручне питання, але в Гатчині його поставив «підкорювачу Кронштадта» німецький офіцер:
— Чи не гнітить вас думка, що вам доведеться стріляти у своїх недавніх товаришів?
— Як тільки ми підемо в атаку, вони стануть з нами брататися.
— А якщо не стануть?
Власов мовчки розвів руками...
20 липня 1944 року полковник Штауффенберг здійснив замах на Гітлера у прусській ставці «Вовче лігво». Після загибелі фюрера змовники мали намір, спираючись на армію резерву, взяти владу і розпочати із західними союзниками СРСР переговори про мир. Але Гітлер уцілів і жорстоко розправився з учасниками змови. Командування армією резерву було доручено рейхсфюреру СС Гіммлеру, якому підлягали гестапо та всі концтабори.
Гіммлер ще недавно обурювався девізом Власова «Росія може бути переможена тільки росіянами» і називав його у своїх виступах свинею. Аж раптом — о диво! — виявив готовність зустрітися з ним. «Диво» пояснювалося просто: Німеччина потрапила в лещата. 6 червня американці та англійці висадились у Нормандії, а наприкінці липня Червона армія вже увійшла в Польщу. Лещата стискалися, у вермахта було замало сил, щоб воювати на два фронти, і пара російських дивізій могла б заткнути діру на фронті не гірше за італійців чи румунів.
Гіммлер говорив з Власовим наодинці, його «опікунові» Штрику було наказано чекати у приймальні. Бесіда тривала понад годину. Власов вийшов піднесений:
— Знаєте, Вільфриде Карловичу, я чекав побачити справжнього великого інквізитора, для якого я тільки «російський унтерменш». А зустрів типового буржуа — спокійного, ба навіть скромного. Ніяких заскоків — навпаки, деяка невпевненість. Жодного слова про арійських «надлюдей»! Гіммлер ніби вибачився переді мною за те, що його довго вводили в оману «теорією про унтерменшів». Він із села, а отже, як і я, селянин. Любить тварин... Нам нададуть можливість сформувати десять дивізій! Російський визвольний комітет може одразу ж почати діяти як суверенний і незалежний орган. І я добився ще дечого: ми отримуємо статус союзників!..
— Вітаю! — сказав Штрик. — Тепер ви головнокомандувач.
Він шкодував, що спектакль у кабінеті Гіммлера відбувся без нього. Було б дуже забавно побачити рейхсфюрера СС у ролі милого скромняги...
Офіційне повідомлення про цю зустріч з’явилося у пресі. В Німеччині заговорили про нову «чудо-зброю — Власова», яка змінить перебіг війни. Російські добровольці отримали право на нагородження Залізним хрестом. Німецьких військових, які спогорда дивились на російських офіцерів, зобов’язали віддавати їм честь. Але ставлення до росіян як до нижчої раси анітрохи не змінилось. Яскравим прикладом став випадок на вокзалі в Нюрнберзі. Офіцер з особистої охорони Власова Володимир Гавринський не поділив з німецьким льотчиком місце в купе. На галас з’явився поліцейський і миттю врегулював конфлікт, застреливши Гавринського. Власов надіслав Гіммлеру протест, але німці затерли справу...
Власов вважав обіцяні десять дивізій тільки початком: у РВА можуть вступити до 600 тисяч добровольців з російських батальйонів вермахту. Але є ще один величезний резерв: радянські полонені та «остарбайтери», вивезені з окупованої території СРСР! Якщо використати ці можливості, РВА перетвориться на «третю силу» між Сталіним і Гітлером, з якою доведеться рахуватись усім воюючим сторонам.
Як то кажуть, мріяти не шкідливо. Власов отримав письмовий дозвіл сформувати лише три дивізії. Гітлер, як і раніше, побоювався російської «п’ятої колони» у себе в тилу.
Власов був шокований, але не здався. Він вирішив зіграти на політичному полі: перетворити свій «Російський комітет» на «Комітет визволення народів Росії» (КВНР), куди увійшли б представники різних народів СРСР. Він сподівався об’єднати під цією вивіскою й очолити всі «східні» підрозділи вермахту — від російських та українських до калмицьких (при цьому його не бентежило, що багато з них брали участь у каральних операціях). Але тут його теж чекало розчарування. Так, генерал Павло Шандрук, який з дозволу німців створював Українську Національну Армію (в квітні 1945-го він очолить її 1-шу дивізію, вона ж 14-та дивізія СС «Галичина»), відмовився вважати українців народом Росії і не став мати справу з Власовим.
Все ж таки 14 листопада 1944 року КВНР було створено. Установчі збори відбулись у Празі. Головою комітету, звісно, обрали Власова. Він оголосив «Празький маніфест» із закликом до «єдності всіх збройних антибільшовицьких сил народів Росії». У ньому говорилося, що одна з гарантій успіху — наявність таких сил у радянському тилу.
Блеф? Зовсім ні! Малися на увазі, крім сил УПА, диверсанти самого Власова, яких закидали за лінію фронту, — зокрема, свіжий випуск розвідувально-диверсійної школи РВА в кількості двадцяти осіб. Цю групу Власов особисто напучував перед вильотом.
Маніфест підписали всі члени КВНР. Цікаво, що цей комітет сформували за суто радянською традицією: крім генералів та офіцерів, до нього увійшли один солдат, четверо робітників і селянка. Членам комітету видали посвідчення, підписані Власовим і одним з вищих чинів СС.
Для створення дозволених трьох дивізій Власову не бракувало кадрів, він порівняно швидко зібрав під своїм командуванням 50 тисяч чоловік. Проблема була в озброєнні: його вже не вистачало самим німцям. Із трьох дивізій тільки першу вдалося повністю озброїти — аж наприкінці лютого 1945 року.
З цієї нагоди було влаштовано урочисту церемонію з генералом Ернстом Кьострингом, відповідальним за формування «тубільних» частин вермахту. На плацу спорудили почесну трибуну, з якої Кьостринг виголосив промову, закінчивши її словами: «Ура головнокомандувачу Збройними силами Комітету визволення народів Росії!». Поруч із прапором рейху підняли російський триколор. Солдатський хор заспівав гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» (на популярну німецьку мелодію, що мало символізувати союз РВА і вермахту). Відтак Власов нагадав бійцям про цілі «нашої священної боротьби», й було відправлено молебень. А на завершення церемонії 1-ша дивізія — близько 20 тисяч бійців — пройшла повз трибуни під звуки німецьких маршів і «Прощання слов’янки». Власов час від часу по-суворовськи підбадьорював її вигуками: «Уперед, хлопці!» та «Молодці!». Ввечері відбувся великий бенкет у залі офіцерського казино — отож усе було «не гірше, ніж у людей».
У березні 1-шу дивізію відправили на східний фронт, який був уже на Одері, за сто кілометрів від Берліна. Гітлер наказав за будь-яку ціну зупинити росіян на цьому рубежі. Однак частини 33-ї армії генерал-полковника Цвєтаєва зуміли форсувати Одер і утримували плацдарм глибиною 2 км поблизу містечка Ерленгоф. Вибити їх звідти німці не могли вже два місяці. Це завдання й доручили за згодою Власова 1-й дивізії РВА.
Командував нею генерал Буняченко — колишній радянський полковник, дуже свавільна людина. Він дозволяв собі сперечатися з Власовим і навіть з німцями. Влітку 1942 року військовий трибунал Закавказького фронту присудив його до розстрілу за передчасний підрив мосту через Терек. Вирок не виконали: воюй — після війни розберемось! Наприкінці року Буняченко потрапив у полон і, розуміючи, що Сталін тепер його напевне розстріляє, почав співпрацювати з німцями.
Плацдарм «Ерленгоф» був добре захищений мінними полями та загородами з колючого дроту. Буняченко вимагав, щоб німці перед наступом дивізії випустили по плацдарму 28 тисяч артилерійських снарядів — по 35 на гектар! Мабуть, він розраховував, що через дефіцит боєприпасів дістане відмову, а отже буде привід не йти на згубний штурм. Однак німці несподівано погодились.
Операція розпочалась у п’ятницю 13 квітня. Збіглись одразу два «нещасливі дні», але кому з противників вони віщують нещастя? За три години стало ясно — власівцям! Просунувшись углиб плацдарму на п’ятсот метрів, вони залягли під шквальним вогнем і відступили, втративши 370 осіб.