Командувач 9-ої німецької армії генерал Буссе хотів залишити російську дивізію на передовій, однак Буняченко рішуче заперечив: «У наказі Власова йшлося тільки про одну атаку!». Дивізію намагалися використати на спорудженні укріплень у німецькому тилу, але Буняченко назвав це образою: «Ми не землекопи!». Буссе, вражений такою поведінкою, викликав його до свого штабу для пояснень. А Буняченко не їхав, вигадуючи різні причини на кшталт «машина потрапила в аварію».
Була ще спроба задіяти власівців південніше — проти дивізій 1-го Українського фронту, що прорвали німецьку оборону, але Буняченко всілякими способами, які один німецький історик назвав «різноманітними, цікавими і типово російськими», ухилявся від виконання і цього наказу. Він повів дивізію в бік Праги, щоб об’єднатися з рештою частин РВА. Фельдмаршал Шьорнер заявив, що «цього росіянина» за непокору слід розстріляти, а дивізію бомбити, поки вона не попросить пощади. Емоції командувача групи армій «Центр» зрозумілі, але здійснити цю погрозу він уже не міг: вермахт, люфтваффе і гітлерівська Німеччина були в агонії.
5 травня 1945 року в Празі стихійно почалось антинімецьке повстання. Повстанці потрапили в тяжке становище і звернулись по допомогу до дивізії Буняченка, яка знаходилася за 50 км від столиці Чехословаччини (армія Конєва була набагато далі). «Чеський народ ніколи цього не забуде!» — запевняли вони. Буняченко був уже фактично сам собі командир, але все ж запросив думку Власова, який зупинився в замку Шлюссельбург західніше Праги.
Зрадити вдруге — цим разом німців? Власов і в першій зраді ледве виправдався перед собою. Він не дав комдиву офіційної згоди, але й не заборонив операцію — отже, надав йому повну свободу дій.
Радянські історики твердили, що «танкові армії Рибалка та Лелюшенка, здійснивши стрімкий рейд через Дрезден і Рудні гори, ввійшли до Чехословаччини й 9 травня визволили Прагу». Цей міф досі живе на деяких веб-сайтах і в мемуарах радянських воєначальників. Стрімкий рейд відбувся, і танки з червоними зірками 9 травня справді ввійшли до Праги, але вона ще напередодні була повністю визволена від німців. Коли замовчувати цей факт стало неможливо, придумали нову, «перебудовну» версію: мовляв, на боці повстанців виступили окремі, неорганізовані групи власівців, розраховуючи заслужити цим прощення радянської влади. Насправді ж виступила вся дивізія, і керівництво її добре розуміло, що Сталін їх не помилує.
Гітлер недарма був проти створення великих російських формувань: дивізія власівців повернула зброю проти вермахту (фюрер, щоправда, про це не дізнався: він уже шість днів як отруївся). Що змусило Буняченка підтримати празьке повстання? Любов до братів-слов’ян? Не смішіть! Усе було набагато прозаїчніше: він сподівався, що до Праги увійдуть американці, і вдячні чехи попросять їх не видавати власівців Сталіну. Звідки ж йому було знати, що на зустрічі в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчілль фактично поділили Європу? Чехословаччина увійшла до «сфери радянського впливу», й американці зупинилися за сорок кілометрів від Праги.
Німці спочатку не могли зрозуміти, чому нові союзники в них стріляють. Вирішили, що це непорозуміння. Полковник Зорге, який вважав Власова мало не другом, узявся швидко владнати справу. Він сів з ад’ютантом у машину й поїхав до власівців. Повернувся тільки ад’ютант з ультиматумом Буняченка: якщо німці не залишать аеродром і не здадуться, Зорге буде розстріляний. І його справді розстріляли.
Один з очевидців тих подій, доктор Махотка, писав: «Власівці билися мужньо й самовіддано, багато з них не криючись виходили просто на середину вулиці і стріляли у вікна та люки на дахах, з яких вели вогонь німці... Власівці билися із суто східною зневагою до смерті — здавалося, вони свідомо її шукали, тільки б не потрапити до рук Червоній армії»...
Вранці 8 травня стало зрозуміло, що Прагу займуть радянські війська. Буняченко наказав дивізії залишити місто і рухатись на захід до американців.
Власов уже давно шукав і не міг знайти надійний шлях спасіння своєї армії. Була ідея пробитись на територію України до УПА в надії домовитися з її лідерами. А може, продовжити боротьбу в горах Югославії до зміни становища в Європі?.. Власов не сумнівався, що Радянський Союз і його західні союзники незабаром стануть ворогами, і тоді РВА, яка зберегла боєздатність, знадобиться антисталінській коаліції. Водночас він не наважувався відкрито порвати з нацистами і був гордий, коли Геббельс запросив його на бесіду (потрапити до Гітлера майже за три роки йому так і не вдалося: фюрер не бажав його бачити).
Ця зустріч відбулася 28 лютого, рівно за 70 днів до капітуляції Німеччини. Геббельс згадав, що Власов був героєм оборони Москви, і хотів обговорити з ним питання захисту Берліна.
«Я пропоную створити підрозділи з тих, хто відбував покарання у в’язницях та концтаборах за не дуже серйозні злочини, і поставити їх під дуже жорстке командування, — написав Геббельс наступного дня у своєму щоденнику. — Як мені розповів генерал Власов, це себе повністю виправдало під час оборони Москви. Тоді Сталін спитав його, чи готовий він сформувати дивізію із ув’язнених. Він її створив, діставши право амністувати тих, хто проявить хоробрість у боях. Дивізія ув’язнених билася добре. Чому б за теперішнього нашого тяжкого становища не вжити таких самих заходів?.. Бесіда з генералом Власовим дуже підбадьорила мене. Я дізнався з неї, що Радянський Союз бував у таких самих критичних становищах і що з них завжди є вихід, якщо ти сповнений рішучості й не занепадаєш духом».
Так Андрій Власов зіграв ще одну роль — радника й утішника Геббельса.
Для власної армії він, однак, не міг знайти вихід. Він особисто вирушив до американців — добре, що ті були неподалік, — і спробував пояснити їм, що таке РВА. Але американський полковник ніяк не міг збагнути, чому російська армія носить німецьку форму і чим, крім цього, вона відрізняється від радянської. Його начальник, генерал, виявився кмітливішим і поводився з Власовим привітно, але на прохання не видавати його людей радянській владі відповів: «Ці питання вирішують у Білому домі».
Німецький воєнний історик Йоахім Хоффман пише, що молодші американські офіцери нищечком радили Власову та кільком його супутникам тікати, обіцяючи заправлену машину і цивільний одяг. Власов буцімто пояснив їм, що не може покинути свою беззахисну армію. А Штрик-Штрикфельдт твердить, ніби диктатор Іспанії Франко ще раніше прислав за Власовим літак і пропонував йому політичний притулок, але Власов і тут відмовився.
Легенди це чи правда? Думаю, що правда: адже так само мужньо він поводився й у Волховському котлі. Цілком чорні особистості, як і білосніжно-білі, — звичайне явище у поганих романах та підручниках історії. В реальному житті такі люди трапляються вкрай рідко.
СМЕРШ заарештував Власова 12 травня, коли він їхав у своїй штабній автоколоні із замку Шлюссельбург на захід, до американців. За радянською версією, він лежав, загорнутий у килим, на дні «Вілліса» між рядами сидінь, а видав його один із офіцерів РВА, сподіваючись урятувати в такий спосіб своє життя.
Про килим — безглузда вигадка! Ширина «Вілліса» разом із крилами лише 158 см, отож Власова з його майже двометровим зростом нереально було укласти між рядами сидінь. А головне, не такою він був людиною, щоб ганебно ховатися на очах свого штабу. Сталіну було не досить знищувати ворогів, справжніх і несправжніх, — їх конче треба було ще й принизити в очах народу.
Із зібраних Хоффманом свідоцтв вимальовується інша картина. Власову сказали, що його самого та його вищих офіцерів чекають в американському штабі. Йшлося про офіційну здачу в полон, і під цим приводом американський ескорт попросив усіх здати зброю. В колоні були чотири автомобилі РВА. Американці очолили її на джипі, а позаду їхав їхній броньовик. Колону обігнав «Вілліс» зі смершівцями і, ставши поперек дороги, змусив її зупинитися. Капітан Якушов у супроводі двох солдатів з автоматами підійшов до машини Власова і віддав честь. Потім увічливо попросив пересісти до його «Вілліса». Американці байдуже спостерігали. Стало зрозуміло, що цю акцію з ними погоджено. Власову не залишалося нічого іншого, як виконати «прохання» капітана.