Вже о шостій годині ранку я готував стислий виклад прослуханих розмов. О восьмій годині Сталін приймав мене. Він розпитував навіть про інтонації голосів під час бесіди: „Він сказав це переконано, піднесено чи без емоцій? Це було сказано рішучим тоном чи ні?“ тощо. Одного разу він спитав: „Як ти гадаєш, вони знають, що ми їх слухаємо?“».
Рузвельт не був наївним школярем і, звичайно, розумів: «дядечко Джо» не проґавить таку можливість! Тому він говорив те, що мало сподобатися Сталіну і зменшити його хворобливу підозрілість. Ось типовий приклад зі спогадів Елліота Рузвельта:
— Я переконаний, що ми зі Сталіним порозуміємося, — сказав батько. — В найближчі дні буде ліквідовано немало непорозумінь і підозр минулого, сподіваюся, раз і назавжди. Що ж стосується дядечка Джо й Уїнстона... Тут мені доведеться добре попрацювати. Вони такі несхожі один на одного. Така різниця в поглядах, у темпераментах...
Це він дуже лагідно висловився! Сталін ненавидів Черчілля за інтервенцію 1919 року із закликом «задушити більшовизм у його колисці». А Черчілль відповідав йому тим самим як більшовику і колишньому союзникові Гітлера.
Рузвельту справді довелося попрацювати, щоб зустріч у Тегерані була плідною. Союзники пообіцяли відкрити другий фронт на півночі Франції у травні 1944 року. А СРСР зобов’язався вступити у війну з Японією не пізніше, ніж за три місяці після розгрому Німеччини.
Дивовижно: долю війни і миру в Тегерані вирішували англійський аристократ, син великого американського землевласника і... син грузинського шевця. Рузвельт поводився демократично, а в Черчіллі відчувалася родова пиха герцогів Мальборо. Сталіну було важливо поставити його на місце.
Їхня перша зустріч відбулася в серпні 1942 року в Москві (Черчілль прилетів тоді переконати Сталіна, що майбутня висадка англійських та американських військ у Північній Африці — це і є другий фронт). Сталін прийняв його у Кремлі під портретами Олександра Невського, Суворова і Кутузова, вдягнутий у звичайний кітель напіввійськового крою. Кремль справив на сера Уїнстона сильне враження. Інфраструктура Країни Рад — теж, але з протилежним знаком. Розповідали, що на аеродромі він попросився в туалет і, вийшовши звідти, впевнено сказав: «Народ, який має такі туалети, непереможний!..».
У Тегерані не було радянських громадських убиралень, але не було й Кремля. Перед Сталіним стояло завдання посилити свій образ в очах партнерів. Після Сталінграда і Курської дуги напрошувався замість кітеля маршальський мундир. А щоб краще ввійти в роль полководця, маршалу Сталіну слід було побувати на фронті.
Відомі картини маслом, де вождь стоїть у повний зріст на передовій, пильно вдивляючись у бік ворожих позицій, а поряд в окопах лежать кулеметники. Є й спогади його охоронця Рибіна, який запевняв, що Сталін постійно виїздив на фронт і навіть одного разу мало не потрапив до німців у полон! Я дістав величезне задоволення, читаючи ці оповідання «майора Мюнхгаузена». Чого вартий лише такий епізод: «Сталін вийшов з машини, дивиться вгору. А навкруги розжарені осколки падають і шиплять у вологій траві, наче змії. Верховний став з інтересом їх розглядати, а відтак з посмішкою зауважив: „Шиплять, от фашистське поріддя!..“.
Це була цитата з інтерв’ю Рибіна інтернет-виданню „Вільна преса“. А ось інша, теж чудова, з його книжки „Сталін на фронті“: „В роки війни Сталін поводився відчайдушно. Члени Політбюро і Н. Власик буквально заганяли його в укриття від осколків та снарядів, що розривалися в повітрі“.
Відважні виїзди Сталіна не відображено ні в кінохроніці, ані в мемуарах радянських воєначальників. Уся справа в тому, що він їздив на фронт — а точніше, у бік фронту — один-єдиний раз, із 3-го по 5 серпня 1943 року. На честь цієї видатної події в місті Гжатську (нині Гагарін) і в селі Хорошеве поблизу Ржева було встановлено меморіальні дошки.
Гжатськ і Ржев визволили ще в березні. До німців — кілометрів двісті. А проте в листі від 9 серпня Сталін зміг упевнено сповістити Черчілля: „Я щойно повернувся з фронту“. Маршальський мундир кольору беж у кремлівській шафі немов одразу пропахнув порохом. А фраза в тому ж листі: „Мені доводиться частіше, ніж зазвичай, виїжджати у війська“ — давала зрозуміти, що про жоден політ до Каїра чи до Фербенкса на Алясці не може бути й мови.
Цікаво, чи здогадалися Черчілль і Рузвельт, що Сталін просто боявся літати?
Час Верховного Головнокомандувача безцінний. Він зобов’язаний його берегти. А Сталін, прагнучи максимально скоротити політ, вирушив до Баку залізницею. Їхав понад три доби. Його броньований вагон у спецпоїзді виглядав зовні як звичайний.
Вождя супроводжували Молотов, Ворошилов та Берія. Останній не був учасником конференції — він відповідав за безпеку. На бакинському аеродромі делегацію чекали два літаки „Дуглас С-47“. Ця модель славилася своєю надійністю. Відстань 570 км до Тегерана планувалося покрити за дві години.
Літак, призначений для Сталіна, Молотова і Ворошилова, мав пілотувати генерал-полковник авіації Голованов. Але Сталін несподівано попрямував до „Дугласа“ Берії:
— Полетиш, Лаврентію, в моєму! Генерали надто рідко керують літаком.
„Дугласи“ летіли під прикриттям двадцяти семи винищувачів. Після посадки в Тегерані вождь відчув таке полегшення, що присвоїв пілоту, полковнику Грачову, звання Героя Радянського Союзу...
П’ять кілометрів від аеродрому до радянського посольства Сталін проїхав у своєму броньованому „Паккарді“, який прибув від радянського кордону своїм ходом. Трасу охороняли полк НКВС і численні „люди в цивільному“.
Черчілль прилетів з Каїра і доїхав до місця без кортежу в автомобілі англійського представництва. SIS, вважаючи обстановку спокійною, не вжила особливих заходів безпеки. Вздовж траси через кожні 50 метрів стояли іранські кінні патрулі, але це була скоріше дань поваги високому гостю.
Найважче було Рузвельту. Він 19 діб плив Атлантикою на борту лінкора „Айова“, потім летів з Алжира через Каїр. І все це з паралізованими ногами! Американська служба безпеки оригінально забезпечила його захист: президентська машина гордо прослідувала в супроводі броньовиків, а сам Рузвельт без охорони поїхав до американської місії вулицями, де його ніхто не чекав.
Усе минуло спокійно. Терористи себе ніяк не виявили. Принаймні на Черчілля вони легко могли напасти! За його словами, було достатньо двох-трьох рішучих людей із пістолетами чи бомбою...
Так що ж було в Тегерані — реальна небезпека для Великої Трійки чи „вигадка росіян“?
Про тегеранську змову радянські читачі дізналися 1951 року з книги чекіста-партизана Дмитра Медведєва „Сильні духом“. Нагадаю, що в його загоні був розвідник-терорист Микола Кузнєцов. Він сміливо діяв у Рівному, столиці „рейхскомісаріату Україна“, видаючи себе за обер-лейтенанта інтендантської служби Пауля Зіберта. Медведєв пише, що „Зіберт“ зійшовся на ґрунті випивки з гестапівцем фон Ортелем, який розповів, що їздив недавно до Берліна, був прийнятий генералом Мюллером і призначений на одну з головних ролей у ліквідації Великої Трійки! Далі цитую:
„Готуються спеціальні люди. Якщо Зіберт виявить бажання, він, фон Ортель, поклопочеться за нього. Школа — у Копенгагені. Спеціально готуються терористи для Тегерана. Звісно, про це не слід базікати. Тепер ти розумієш, нарешті, як щедро нагородить нас фюрер?
— Розумію, — кивнув Зіберт. — Та чи ти певен, що мене візьмуть?
— Яке питання!..
Він був уже добряче п’яний“...
Людина „татуся Мюллера“ вибовкала маловідомому товаришеві по чарці таємницю величезної ваги! Запросила для участі в надзвичайно складній спецоперації інтенданта! Тодішній читач міг у це повірити, бо за Сталіна німців у радянській літературі та кіно показували ідіотами.