А ми не повіримо. Звернімо увагу на те, що в першій книзі спогадів Медведєва „Це було під Рівним“, виданій у 1948 році, ніякого фон Ортеля ще не було. Логічно припустити, що Берії набридло запитання „Як ви дізналися про плани ліквідації Великої Трійки?“, і полковнику НКВС Медведєву після гучного успіху першої книги було наказано ввести до другої міфічного фон Ортеля. А щоб ніхто не докопувався, хто це такий, нехай він, вибовкавши Зіберту тегеранську таємницю, загадково зникне. І кінці у воду...
Це було б смішно, якби 1971 року тему не підхопив один із перекладачів Сталіна на Тегеранській конференції Валентин Бережков. Він творчо розвинув розповідь Медведєва: надав фон Ортелю звання штурмбанфюрера СС, сповістив, що операція називалася „Довгий стрибок“, а керував нею улюбленець фюрера Отто Скорцені. Коротко кажучи, реанімував і розфарбував давню вигадку. Ну а далі під тією ж назвою, що й книга Бережкова, вийшов фільм „Тегеран-43“ із Джигарханяном у ролі головного кілера. Там ще багато чого нафантазовано, але це художнє кіно, а не спогади учасника подій...
Версію про змову підтримав ще один чекіст — персональний куратор Кузнєцова і Медведєва генерал Судоплатов, який працював під керівництвом Берії. Він дуже авторитетний свідок, але й дуже ненадійний: той, хто брав участь у створенні міфу, навряд чи буде його спростовувати. Тегеранська тема була неприємна Судоплатову: у своїй книзі „Спецоперації. Луб’янка і Кремль“ він приділив їй лише один абзац. Він підтвердив, що для нападу на Велику Трійку тренувалася група терористів — щоправда, не в Копенгагені, а десь поблизу Вінниці. При цьому Вінниця в автора опинилася в передгір’ях Карпат, але старому генералові у відставці необов’язково пам’ятати географію. Підтвердив він і те, що спецоперацію в Тегерані очолював Отто Скорцені.
Чудово. Так собі й запишемо. Ця інформація невдовзі нам знадобиться.
Призвемо ще трьох свідків, не менш компетентних, ніж генерал Судоплатов: Уїнстона Черчілля, Елліота Рузвельта і сина Берії Серго. Вони були учасниками подій у Тегерані й напевно знали правду: Черчілль — від британської SIS, а Елліот і Серго — від своїх батьків.
Перше слово — Черчіллю:
„Молотов, який прибув до Тегерана за 24 години до нашого приїзду, виступив з розповіддю про те, що радянська розвідка розкрила змову, яка мала за мету вбивство одного чи більше членів Великої Трійки, як нас називали... Якщо подібне трапиться, — сказав він, — це може створити надзвичайно несприятливе враження“. Це неможливо було заперечувати».
Все! Більше у спогадах британського прем’єр-міністра немає про змову ані слова. Черчілль не спростовує розповідь Молотова, але тонко натякає: він згоден лише з тим, що вбивство глав трьох держав справило б «надзвичайно несприятливе враження».
Елліот Рузвельт, виправдовуючи переїзд батька до посольства СРСР, теж посилається на радянську інформацію: «Пізніше агенти радянської секретної служби сповістили про арешт кількох осіб, які готували замах на життя членів Великої Трійки». Для президента США, пише він, «було абсолютно розумно оселитися в найбезпечнішому місці».
А де ж американська секретна служба? Де британська? Чому вони не зняли тривогу? Чому прийняти сталінське запрошення Рузвельту рекомендував не відповідальний за його безпеку, а посол США в Радянському Союзі Гарріман? Елліот на це не відповідає. Приділивши версії про змову шість рядків, він іде далі. Зокрема, захоплюється високими (не нижче 188 см) охоронцями радянського посольства. Тут, до речі, виникає цікаве запитання до Берії: «Якщо ситуація в Тегерані насправді загрозлива, то чому ви підібрали охорону вождя за зростом, як на парад?».
Послухаємо, нарешті, Серго Лаврентійовича. Саме він, здавалося б, найбільш зацікавлений стверджувати, що змова була. Адже арешт терористів — величезний успіх його батька, який відповідав у Тегерані за безпеку! Але Серго, розповідаючи про зустріч Великої Трійки, оминув змову мовчанням. Очевидно, як чесна людина, вважав ганебним приписувати батькові неіснуючі заслуги.
Отже, «опитавши» шістьох свідків, ми не дістали доказів, що за переїздом президента США до радянського посольства стояла реальна небезпека. Медведєв, Бережков і Судоплатов розраховували, що їм просто повірять на слово. Варто зауважити, що всі троє служили, явно чи неявно, в одному відомстві — НКВС.
Їм навіть наснитися не могло, що Отто Скорцені сам напише спогади і що ця книжка — «Секретні завдання РСХА» — стане доступною вітчизняним читачам. У ній взагалі немає ані слова про зустріч Великої Трійки! Нехай її автор буде нашим сьомим свідком:
— Що ви робили, герр Скорцені, в той час, коли мала розпочатися Тегеранська конференція?
«Наприкінці листопада 1943 року я отримав зі ставки наказ Гітлера негайно вирушити до Парижа. Йшлося про те, що уряд Петена чи то подумує шукати притулок у Північній Африці, чи то де Голль має намір скинути старого маршала та його міністрів».
— Як ви мали діяти?
«Якомога непомітніше оточити місто Віші кордоном німецьких військ і чекати на дальші вказівки. Я поки не знав, про що мова: про попередження деголлівського нальоту, про знищення деяких міністрів чи про депортацію всього французького уряду до окупованої зони. Дні минали, не приносячи нам нічого, крім наказів про „підвищену боєготовність“, які регулярно скасовували за кілька годин».
— І чим це закінчилося?
«20 грудня 1943 року я отримав наказ „відбій“: треба повертати назад усі частини. Дуже хотілося встигнути до Різдва додому»...Ви можете собі уявити, щоб Гітлер звільнив Скорцені від акції в Тегерані заради нікчемної операції у Віші? Я не можу.
Зустріч у Тегерані була суворо засекреченою, і німецька розвідка навряд чи знала про неї заздалегідь. Судячи з усього, радянська сторона нагодувала союзників «осетриною другої свіжості» — розповіла про диверсантів, які були заарештовані вже давно й мали зовсім інше завдання. Отож Великій Трійці загрожувала єдина небезпека — пересварившись, ні до чого не домовитись.
А маршальський мундир Сталіна насправді справив сильне враження. Особливо на Черчілля, який одразу змінив зручне цивільне вбрання на форму вищого офіцера Королівських ВПС. Та це йому не допомогло, бо радянський вождь умів викликати у присутніх повагу не тільки мундиром. Пізніше Черчілль визнав, що коли до зали конференції входив Сталін, йому нестримно хотілося встати.
Новий «рятівник Кракова»
Хто і навіщо виправляє історію
Письменник Юліан Семенов був популярний у Радянському Союзі майже так само, як його герой — розвідник Штірліц-Ісаєв. Але до Штірліца Семенов подарував читачам та кіноглядачам іншого героя, який врятував Краків від знищення гітлерівцями. У майора Вихора був абсолютно реальний прототип — українець Євген Березняк. Вдячна Польща відзначила його своїми вищими воїнськими нагородами, а Краків надав звання почесного громадянина.
Здавалося б, хто краще за врятованих знає свого рятівника? Але 8 лютого 2007 року в газеті «Известия» з’явилося велике інтерв’ю з колишнім розвідником Олексієм Ботяном під назвою «Порятунок Кракова — головне, що я зробив у житті». Майже одночасно цю тему підхопили інші російські ЗМІ. А потім уже деякі польські газети почали стверджувати, що ніякого порятунку взагалі не було, тому що німці підривати Краків не збиралися...
Отже, є три версії. Яка з них правдива? І чому раптом виникли дві нові?
На початку 1960-х років Семенов почув від поляків про врятування замінованого Кракова й захопився цією темою. В Москві, в архіві ГРУ, йому показали справу розвідувальної групи «Голос», закинутої до Польщі влітку 1944 року. Очолював її Євген Березняк. Матеріали цієї справи лягли в основу повісті «Майор Вихор», а згодом, у 1967 році, фільму з тою ж назвою.
Фільм ішов по країні з величезним успіхом. Газета «Известия» надрукувала сенсаційну статтю «Здравствуй, майор Вихрь!». Виявилося, що прототип героя не загинув, як у кіно, а живе в Києві і працює в міністерстві освіти начальником головного управління шкіл.