Це була всенародна слава. Євген Степанович отримував тисячі теплих листів, численні кореспонденти прагнули взяти у нього інтерв’ю... Я зустрівся з ним у його квартирі на вулиці Суворова й почав розмову із запитання: «Як ви стали розвідником?».
— Це трапилось абсолютно для мене несподівано, — сказав Березняк. — Я закінчив педінститут і не думав про іншу кар’єру. Коли почалася війна, мені запропонували залишитися в підпіллі в рідному Дніпропетровську. Вдалося влаштуватись рахівником у німецьку фірму, яка поставляла пальне з Румунії на східний фронт. Потайки виписував з накладних, куди і скільки шлють бензину та дизпального. Створив групу, яка поширювала листівки. Без спеціальної підготовки важко було замахуватися на більше. Після звільнення Дніпропетровська мене направили до Підмосков’я в розвідшколу Генерального штабу Червоної армії. Своє прізвище наказали забути: «Відтепер ви Михайлов». Я сумнівався, що зможу бути розвідником, — передусім через погану пам’ять. Але у школі за півроку мені довели, що пам’ять, як і м’язи, можна тренувати...
— Де знаходилася школа? — спитав я з цікавості.
— А навіщо це вам? — професійно нашорошився Березняк. — На дачі Калініна, влаштує?.. Підготовка була дуже серйозною: на двадцять курсантів — близько сотні викладачів, інструкторів тощо. Нас учили стріляти без промаху із пістолетів та автоматів різних систем, ходити в лісах за азимутом, стрибати з парашутом, відриватися від «хвоста». Ми засвоїли шифрування радіограм, передачу повідомлень через схованки, вивчили специфіку німецької армії — від її структури й озброєння до знаків відмінності. Випускні іспити були неабиякі. Мені дісталося таке завдання: підробивши документи, легалізуватися по них у Москві, попрацювати на одному з підприємств і здобути там відомості, цікаві для ворожого розвідника. Я склав цей іспит на «відмінно». За два тижні роботи на славнозвісній тютюновій фабриці «Дукат» дізнався, завдяки роззявам та базікам, до яких військових частин і в якій кількості відвантажують тютюн та цигарки. За цими даними легко визначити чисельність особового складу.
— А якби вас викрили?
— Довелося б викручуватися самому. Тільки у разі розстрільного вироку я мав право сказати, хто я насправді, і дати номер телефону для перевірки... У липні 1944 року мене відрядили в розпорядження 1-го Українського фронту, штаб якого знаходився в Проскурові (тепер це Хмельницький). Там я сформував групу «Голос», узявши собі за представленням розвідвідділу заступника та радистку. Навчання тривало і тут, але стало конкретнішим: так, ми щодня вивчали Краків за різноманітними джерелами. Невдовзі я знав цю стародавню столицю Польщі, можливо, не гірше, ніж свій Дніпропетровськ... Краків був воротами до Сілезії з її воєнними заводами, вугіллям та металом. Крім того, він цікавив нашу розвідку як великий залізничний вузол: крізь нього безперервно йшли німецькі ешелони.
У ніч на 19 серпня 1944 року літак з Березняком і його товаришами вилетів у напрямку Кракова, але через помилку штурмана група приземлилася за 120 кілометрів від міста. Знайти одне одного не змогли. Далі все було майже так, як у фільмі: задрімавши в лісі від утоми, Березняк був схоплений німецьким патрулем і переданий до гестапо. Він назвався звичайним зв’язковим, який має зустрітися з радянським резидентом на краківській барахолці «Тандета» і передати йому батареї для рації тощо. Відтак розвідника привезли до Кракова. Там у в’язничній камері на стіні він побачив чийсь напис: Dum spiro spero — «Поки дихаю, сподіваюся». Для Березняка він став не просто крилатою латинською фразою...
Героя фільму невідступно супроводжують на ринку гестапівці у цивільному, розраховуючи схопити неіснуючого резидента. Шанси «Вихора» врятуватися стрімко тануть, аж раптом на ринку виникає тривожна метушня: поліція влаштувала облаву! «Вихор» умить загубився серед тікаючих. Історія виглядає неймовірною, але це ж кіно... Однак у житті саме так і сталося: перелякана юрба стрімко понесла розвідника геть від гестапівців. Він дістався до явки в селі, де зустрівся нарешті зі своїм замом Олексієм Шаповаловим та радисткою Анкою Жуковою.
...Кілька годин поспіль я з неослабним інтересом слухав розповідь «капітана Михайлова». Про те, як він налагодив зв’язки з польськими партизанами і замість суто розвідувальної групи створив на свій страх і ризик розвідувально-диверсійну. Про те, як його хлопці захопили у Кракові інженер-майора, який намалював по пам’яті схему німецьких оборонних укріплень. Про те, як за допомогою Анки вдалося завербувати німця Гартмана, начальника відділення абверу (військової розвідки і контррозвідки). Від нього дізналися: центр міста заміновано, а рубильник знаходиться у старому форті в західному передмісті. Електричне коло мали замкнути, коли до міста ввійдуть радянські війська, щоб завалити їх уламками будівель.
Отримавши від групи «Голос» цю інформацію, маршал Конєв направив війська спочатку в обхід міста. Есесівців, які чергували у форті, захопили зненацька...
Наостанок я запитав, де капітан Березняк зустрів День Перемоги. Виявилося, що в перевірочно-фільтраційному таборі НКВС № 174 у підмосковному Подольську. Він розповів після повернення з Польщі на батьківщину все як було, чим і накликав на себе лихо:
— Слідчий бив мене по зубах і кричав: «Зізнавайся, сволото, як зрадив! Від гестапо так просто ніхто не втікав!».
Урятувала записка, яку Євген Степанович зумів передати до розвідшколи своєму колишньому викладачеві. Той письмово запевнив, що всі розвіддані групи «Голос» підтверджено бойовими діями. Випустили Березняка з довідкою: «Держперевірку пройшов», але за кордон, у врятований Краків, уперше дозволили поїхати лише двадцять років потому...
Раптом майже через сорок років після виходу фільму та сенсаційної статті ті самі «Известия» оголосили рятівником Кракова і прототипом майора Вихора зовсім іншого розвідника — Ботяна. Я був тоді членом «Клубу читачів» цієї газети і звернувся до редакції із запитанням: «Як це розуміти, любі друзі? Адже ви самі собі суперечите!». Мені не відповіли, а ту саму тему негайно почали розвивати інші російські газети та телебачення. Стало зрозуміло, що «Известия» виступили не з власної ініціативи...
Олексій Ботян народився в Західній Білорусі, яка входила тоді до складу Польщі, і володів польською мовою як рідною. 1941 року він закінчив розвідшколу НКВС СРСР і командував у німецькому тилу розвідувально-диверсійною групою. Він і його люди підірвали у вересні 1943-го гебітскомісаріат у місті Овруч Житомирської області. Загинуло багато ворожих офіцерів. У травні 1944 року група Ботяна у складі 28 осіб почала діяти в Польщі. Разом із партизанами вона захопила містечко Ілжа поблизу Радома, випустила ув’язнених, поповнила за рахунок трофеїв свій арсенал та припаси. Потім їй наказали перебазуватися в район Кракова.
Ботян розповів «Изестиям», що його люди завербували інженера із штабу тилових підрозділів вермахту — поляка Огарека. Від нього дізналися, що в підвалах королівського замку в місті Нови Сонч німці влаштували величезний склад боєприпасів: «Збиралися (виділено мною. — Авт.) замінувати мости і культурні пам’ятки Кракова». Цитую далі: «Огарек знайшов польського комуніста, який під виглядом вантажника вніс до замку міну й заклав її між ящиками зі снарядами. Вибух прогримів 18 січня 1945 року. Гітлерівців загинуло — сотні. По вцілілих мостах, по незатопленій місцевості Червона армія без перешкод увійшла до Кракова. Його порятунок — найважливіше, що я зробив у житті».
Зауважмо: про рубильник, яким німці мали підірвати місто, — ані слова. Тоді чому прототипом «майора Вихора» урочисто оголошено Ботяна? Але не це головне. Війська Конєва вступили до Кракова 19 січня. А напередодні німці, за словами Ботяна, тільки збиралися мінувати місто боєприпасами з Нового Сонча! А їх ще треба було доставити до Кракова за 95 кілометрів і непомітно закласти в сотнях будинків та під мостами. Наївне запитання: скільки часу для цього потрібно? Невже менше доби? В Києві у 1941 році масштаби мінування були скромніші, однак сапери гарячково працювали близько місяця...